Крізь степи і сопки, від вугільної Караганди до бірюзового озера Балхаш ти водив, друже мій, поїзди. Чи пам’ятаєш ти білостінну станцію Агадир, де ми вперше зустрілись з тобою?
Ти сказав, що звати тебе Зулкарнай і прізвище твоє Ерденов. Мов зараз я бачу перед собою твоє широке обличчя і чорні твої, як антрацит, трохи косуваті очі.
Ми стрічалися з тобою не раз, ми багато розмовляли і міцно здружилися з тобою. Ти — казах, я — українець, і, заплющивши очі, ти бачив мій рідний край таким, як я розповідав тобі про нього.
Твоє обличчя тоді світилось внутрішнім тихим світлом, наче ти й справді бачив білі хатки у вишневих садах, блакитну смугу Дніпра й столітні дуби пад ясним лопом бистрих вод. Наче й справді бачив ти мій Харків і чув його громохкі кроки по бруку, чув у степах українських тиходзвонний шелест вусатої пшениці...
І трапилось якось так, що в дорозі, па маленькій стапції біля підніжжя сопкп, ти, машиніст, лишився сам-самісінький, без помічника й кочегара. Ти не розгубився й не здивувався, що потрапив у таке важке становище. Ти знав, що людей було мало, і почав працювати за трьох.
Поїзд був із важливим обороппим вантажем, у степу лютувала пурга, але тп відважно пробивався крізь піч і замети. Єдина Думка пекла твій мозок: вивезти б, не затриматись, не стати без пари на дикому пустельному перегоні! Від топки пашів жар, і там, за залізнпмп дверцятами, палахкотіло маленьке пекло, а спину твою гладив крижаними пальцями пекучий вітер, який вривався в будку машиніста.
Тебе сковувала смертельна втома, але ти не міг відпочипути навіть хвилини. Ти боровся за кожний літр води в котлі, ти відважно перемагав ніч, і замети, і вовчу пургу.
Що почував ти тоді сам-самісінькпй на паровозі, серед пічного дикого степу, під впття хуртовини і посвист бурі? Що дало тобі силу перемогти стихію і вчасно привести поїзд?
Ти відповів мені па моє запитання. Ти впмовпв лпше одне ре-. ченпя, але яке! Воно розбурхало тисячі думок, від нього заясніли очі. Від нього тепло, ласкаве, життєдайне тепло сповпило всю істоту.
Ти сказав: «Я думав про Батьківщину, про партію».
Друже мій, далекий друже Зулкарнай! Як я розумію тебе! Ти думав про партію, що вирвала тебе з когтпстпх рук Жумаш-бая, в якого ти пас малюком лошат, і навчила бачити світло!
Це вона показала тобі чорний велетенський паровоз, вона допомогла тобі оволодіти тисячею його металевих деталей, оволодіти його гарячим машинним серцем. Ти знав, що везеш патрони й снаряди для захисників Росії й України, Білорусії і твого рідного Казахстану. Може, тієї страшної ночі в степу, сам- самісінький на безлюдному перегоні, ти найглибше зрозумів, що означає велика дружба народів!
Ти пам’ятаєш, звичайно, свого кочегара, юну дівчину Ажар? Пам’ятаєш, з якою любов’ю вона читала тобі листи від свого брата з фронту?
її брата звали Джанкей. А потім, замість лпста, прийшов маленький білий папірець. Прочитала його Ажар, зблідла і скрикнула.
Не було вже в неї брата, пе було Джанкея. Загинув Джанкей смертю героя, загинув, хоробрий, визволяючи Україну.
...Є таке невеличке місто па Полтавщині, тпхе й зелене, звати його Лубни. Якось на узліссі осіннього бору, па лубенській околиці, я набрів на могилу. Дівчппка-підліток прикрашала могильний пагорок квітами, червоними плодами шипшини. Я спитав її, хто тут спить під землею.
Затуманіли очі дівчинки, прозора сльоза скотилась по щоці.
— Тут поховано,— сказала вона,— мого батька й невідомого радянського бійця. Боєць був у розвідці, його оточили в лісниковій сторожці німці. Він відстрілювався, аж доки лишився останній патрон. Тоді він вистрілив собі в рот. А батько мій — він був лісник — схопив сокиру й зарубав двох німців. Тут його й застрелили вороги.
Дівчинка подумала трохи, змахнула сльозу й промовила:
— А боєць той балакав з моїм батьком, я спділа під піччю і все чула. Сказав боєць той, що він сам казах, із степів далеких казахстанських...
Я стояв і дивився на могилу, в якій лежали двоє: казах і українець. Обидва вони були побратими, обидва — друзі вірні,
бо немає в світі міцнішої дружби, омитої спільною кров’ю за рідну землю, за сади вишневі України, за степи безмежні й поля Казахстану...
Червоніла па могилі, як краплини крові, свіжа шипшина, тремтіли від подиху вітерця останпі квіти осіппі — айстри. Вопи й зірвані були прекрасні — сніжно-білі, жовті, лілові...
Ось тоді я й подумав, що, може, спав під тими квітами Джан- кей, брат юпої дівчппи-казашки, кочегара з твого паровоза.
З кам’яного великого міста я шлю тобі, в твої вільні степи, свій дружпій привіт. Прийми його, Зулкарпай, як звістку від щирого друга, як зпак нашої дружби. Вона зав’язалась у дні, коли лиховісні чорні крила віяли над нашою святою землею, вона цвіте пишною квіткою в дні визволення й перемоги.