Ми стояли на березі Волги, в районі розбитої залізниці, па зруйнованому степовому полустанку. Широка ріка, відбиваючи в собі кучеряві весняні хмари, темні смуги диму, спалахи багатоденного запеклого бою, обмивала невисокий крутий берег. Тут в чагарник степового переліска вросли білі стіни полустанка із зяючими пробоїнами від снарядів.
Уздовж полотна залізниці, якою ще торік котились дзвінкі колеса поїздів, росли стрункі білокорі берізки. Деякі з них були тепер зламані фашистськими снарядами, мінами та авіабомбами. Розтрощені стовбури гострим кіллям стирчали вгору. Не знаю чому, але навіть у нас, кому довелося вже всього бачити й зазнати на війні, ці берези будили в серці якийсь потаємний жаль.
Особливо безпорадний вигляд мала одна молода ще берізка, крона якої здіймалась над кучугурою жужелиці й глини коло глибокої воронки від півтонної бомби. Бомба не встигла спалити її, вона засипала берізку землею і жужелицею, якою вкритий був насип залізниці. Це врятувало дерево від раптової смерті, але прирекло на смерть повільну. Жужелиця міцно стисла струнку, в білій панчішці, ногу берізки, її віти не наливалися соками й не п’янили запахом бруньок, хоч був тоді квітень. Берізка ще не загинула, вона ще чинила опір, але видно було, що сили поволі покидають її.
Бої йшли на вулицях великого прпволзького міста. Вдень над містом стояв дим, впочі — заграва. Ми, кореспонденти фронтової газети, їздили туди щодня по оперативний матеріал. Для цього треба було з полустанка вискочити па шосе, над яким шугали прокляті «месершміти», в’їхати в місто з півдня, проскочити квартали, обстрілювані ворожою артилерією та мінометами, пройти попід стінами вулиці та перебігти подвір’я, куди досягали черги німецьких кулеметів, а далі вже або повзти на животах, або, нахилившись, пройти темні підземелля, по розбитих сходах зійти на горище — залежно від того, який підрозділ був потрібен.
Повернувшися з одного такого відрядження, я помітив, що біля бідолашної берізки стались чималі зміни. Жужелиця довкола її стовбура була трохи розрита й вогка від води. Узлісся вже стояло зелене від численних кущів, що починають зеленіти, тільки-но розтане сніг.
Хтось вигукнув моє ім’я. Обернувшись, я побачив кореспондента Нестора Журбу, прозваного в редакції Нестором-літописцем. Справді, він більше виправдував це назвисько, ніж своє законно прізвище. Літописцем його можна було назвати тому, що писав Журба швидко й багато, і не тільки до фронтової газети, але й до центральних. Та найбільше своїм назвиськом віп завдячував тому, що від першого дня війни вів детальний щоденник, справді схожий на літопис. А своє справжнє прізвище Нестор ніяк не виправдував: зажуреним я його ніколи не бачив. Bin любив життя, про смерть пе думав, на все дивився веселими очима юпого, та вже бувалого солдата.
Нестор ішов з лопатою й відром. Ішов повагом, вихлястою ходою, трохи подаючись корпусом уперед, як ходять футболісти. Нестор грав перед війною за харківський «Локомотив».
— Не зпав я, що ти тут,— сказав він, підійшовши до мопс.— Шкода! Я взяв би ще одне відро...
Глянувши па мене так, ніби ми бачились п’ять хвилпп тому (а насправді віп повернувся з переднього краю вчора, а я сьогодні, і пе бачилися ми близько двох тижнів), Нестор додав:
— Це нічого. На тобі лопату, копай, а я носитиму воду.
І раніше піж я встиг йому відповісти, він кинув мені до ніг рискаль, а сам подався з відерцем до ріки.
Копати було неможливо, жужелиця злежалась і перетворилася на суцільний твердий шар. Лопата бряжчала, тупилась, гнулась, а до грунту було ще з добрий метр. Я плюнув і кинув рискаль.
— Працюй, працюй! — гукав Нестор, поспішаючи від берега. Він ішов обережно, щоб не розхлюпати воду.
— Та навіщо вона тобі здалася? — я вилаявся від щирого серця.— Це ж справді казна-що! Не мала баба клопоту, то купила порося!..
Нестор схопив заступ і почав копати сам. Віп навіть пе розсердився па мене і повів себе так, паче йому незручно за мою нетямущість і ліпощі. А я, справді відчувши себе ніяково, став його переконувати. Я казав, що нерозумно рятувати одне дерево, коли щодня гинуть сотні людей, що краще відпочити після важкої поїздки, щоб бути готовим виконати нове завдання, і навів ще чимало переконливих аргументів. Та Нестор бив заступом, байдужий до моїх слів, і, здавалось, перестав помічати, що я взагалі стовбичу тут.
Минуло кілька днів. Нестор уперто працював коло своєї берізки. Ми кепкували з нього, дражнили, та даремно. Це пе було пі примхою, ні дивацтвом: він справді любив природу, якось особливо ставився до неї. Кожен з нас в дні фронтового затишшя міг
узяти рушницю й піти між переліски па зайців або стріляти па озимині перепелиць. Та горе було такому мисливцеві, якщо він потрапляв па очі Иесторові. 13плає, зганьбить, зіпсує насолоду від полювання й смак до впольованого. Так було і з цим деревцем. Берізка зовні нічим не змінилась, пам вона здавалася павіки пропащою, а Несторова праця марною. Лише Нестор запевняв, що він чує, у берізці починають бродити соки...