Розповідали, що в Києві дуже замело вулиці, навіть трамваї не ходили, а в Москві мороз досяг тридцята градусів, хоч по ка­лендарю була вже весна. Останній подпх суворої зими докотив­ся й сюди, на південь. Рая спділа в електриків і прислухалась, як за тонкими стінками будки кружляє в дикому танці безпутний вітер, очманіло качається по залізній покрівлі, б’ється в малень­кі шибки — і вони деренчать і видзвонюють якусь гарячкову ме­лодію.

Несподівано пізно ввечері Раю покликали па вишку, і дівчи­на побачила, що Черненко почав буріння.

«А в мепс ж ніщо пе готово»,— хвилюючись, подумала Рая. Вона працювала колектором. Після того як бурильники діставали із свердловини проби, або, як їх називали ще, керни, Рая повин­на була на цупкому пергаментному папері записати номер керна, глпбппу залягання і назву даної породи. Потім вона скручувала цей папірець у тугу трубочку й засовувала в керн, після чого він вважався обробленим. Керни розкладалися в дерев’яні, схожі на стільники, ящички з безліччю перегородок. В лабораторії геоло­ги, судячи з керпів, креслили спеціальні карти будови грунту, від яких залежала доля всього дальшого будівництва. Таким чином, Рая була немовби в найперших рядах розвідників будови.

Сьогодні у Раї не було ні вільних ящиків, ні паперу. Вона сама не думала, що Черненко зможе почати буріння, не думали цього і в Каховці. Бурити пе було рації хоча б тому, що керни середніх і нижніх горизонтів треба було зараз же, поки вони пе замерзли, доставити в лабораторію, а машина через бездоріжжя не могла йти, і зв’язок з Каховкою припинився.

Рая хотіла про все це сказати майстрові, але той уже виби­рав голими руками з желонки перші керни — мокрий липкий пі­сок,— і Раї навіть здалось, що руки у Черненка при мерехтливому світлі електричної лампочки виблискують так само, як і мокрі відвали холодного грунту.

— Приймай, Раюшо! — весело закричав Черненко, і Рая, теж скинувши рукавиці, взяла крижану пекучу грудочку.

«Складатиму в сумочку»,— розгубившись, вирішила вона.

Цю шкіряну сумочку з бронзовими застібками вона купила ще тоді, як училась на курсах колекторів.

Керпів було багато. Вони вже пе вміщались у сумочці. Чернен­ко помітив це, але докоряти не став, а тільки порадив:

— Викладай їх, Раюшо, прямо на сніг. Все одно нам ці вже не потрібні аж до самих сарматських глип. От контрольні, так ті хоч за пазухою грій або в Каховку відправляй... А ці кидай прямо на сніг. Мороз розбереться...

Руки у дівчини заклякли так, що вона їх не відчувала. Шале­ний вітер пронизував її наскрізь.

— Приймай, Раюшо! — весело гукнув Черненко.

Було дуже холодно, але Рая кріпилась. Вона акуратно розмі­стила керни в сумочці, закрила її і сховала в себе на грудях. Здалося, що до самого серця поклала собі грудку льоду. Рая по­чала підстрибувати, щоб зігрітися, але помахати руками не мог­ла, бо треба було притримувати сумочку.

Бурильники опускали в свердловину обсадну трубу. Підвішена на стальному тросі важка труба розгойдувалась від оскажені­лих поривів вітру. Черненко порадив Раї одійти вбік. Зрештою трубу опустили, і бурильники могли перепочити. Черненко ввімк­нув бур, прислухався, як десь у глибині він угризається в землю, потім, притупуючи, пробігся павколо копра і наткнувся па Раю.

— Ти чого зігнулась? Холодно? — спитав він.

— Та ні,— заспокоїла його Рая,— у мене ж керни...

Черненко ще трохи потупав і почав стягати з плечей кожух.

— На,— сказав він,— одягнись, а то через ці керни ти сама бурулькою станеш.

Сам він залишився в коротенькій ватяній тілогрійці.

— Не хочу, не візьмуі — рішуче заявила Рая, відчуваючи, як у неї починають чомусь тремтіти губи.

— Не візьмеш, то й просити пе будемо! — засміявся Чернен­ко.— Ей, хлопці!

Збіглася вся бригада, і на Раю силоміць надягли кожух.

— Все одно до ранку керни треба зберегти,— виправдуючись, сказав Черненко,— ти їх, Раюшо, віднеси до електриків: все-таки у них в халабуді тепліше. А ранком, може, машину викличемо...

В Раїній пам’яті виразно спливли недавні збори всіх праців­ників розвідувальної експедиції. Начальник експедиції в своєму виступі сказав, що від їх роботи залежить складання проекту бу­дівництва і що кожна виграна година розцінюється як перемога. І ще Рая довідалась про те, що за ходом підготовчих робіт що­денно стежить Москва, уряд, Центральний Комітет. Ось і сьо­годні можуть поцікавитися, як ідуть справи, а їм скажуть, що через хуртовину довелося затриматися з розвідуванням на кіль­ка днів...

— Коли вже нести ці керни, то не до електриків, а прямо в лабораторію, в Каховку! — сердито промовила Рая.

— Далеко,— не погодився майстер,— кілометрів з дванадцять, мабуть... Та й хто понесе? Всі люди у мене в роботі, не можу я нікого відірвати від агрегату. Сама ж бачиш, яке в природі непо­добство.

— Я і понесу,— спокійно сказала Рая.

- Ти?

- Я.

— Ну, знаєш,— зазирнув їй в обличчя майстер,— ти мені оці штучки кинь, розумієш?..

— Чому? — остаточно розсердилась Рая,— понесу, і все! А то свердловина — «блискавка», а керни три доби до лабораторії до­биратимуться.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже