— Та ти ж і в Каховку пе потрапиш,— спробував відмовити її Черненко, хоч було видно, що й він хотів, щоб керни попали в лабораторію цієї ночі.
— А чого там,— посміхнулась Рая,— як іти проти вітру — якраз у Каховці будеш...
— Ач,— задоволено прицмокнув язиком Баня,— правильно!
— Кожух ти свій забери,— наказувала Рая,— він тільки під ногами буде плутатись, а ти тут змерзнеш. Керни розкладайте по порядку на снігу. Тільки пе переплутайте глибини.
— Можеш бути спокійна,— запевнив її майстер.— Та ти хоч пояс мій візьми: підтягнешся — все ж тепліше буде...
Машиніст двигуна запропонував Раї свій кишеньковий ліхтарик, але виявилось, що в ньому зіпсована батарейка.
— А біс же її знав,— виправдувався машиніст,— ще звечора горіла. Я хотів як краще, а воно, бач...
Черпепко залишив за себе свого помічника і пішов провести Раю до шосе.
...Вишка зникла з очей. Ще деякий час до Раї і Черненка долітали уривки натужного торохкотіння двигуна, але скоро все навкруги сповнилося виючим свистом хуртовини.
Черненко орієнтувався в заплаві Дніпра напрочуд легко й вільно. Він бурив тут уже кілька місяців і знав у цих місцях кожний кущик, кожну купину. Проминули Козачий острів, потім довго йшли повз старі приземкуваті верби, які тяглпся майже до самого шосе. Вперше за сьогоднішню ніч Рая зігрілася. їй спало на думку, як важко буде Вані, який зараз повернеться на вишку, і всім бурильникам, що залишились на льоду, і стало шкода їх і разом з тим радісно за стійких і мужніх товаришів. Рая подумала, що завтра (в який уже раз!) газети напишуть про героїчну працю бурильників бригади Черненка і знову перелічать їх усіх, но називаючи імені колектора Раї Пархоменко. І це буде цілком правильно й добре.
Раніше, коли писали про Черненка, Раї завищи було трохи заздро, і тому, коли вона одержала призначення саме до нього, дуже зраділа: нарешті і її ім’я згадуватимуть поряд з кращими людьми будівництва. Це почуття у дівчини викликала зовсім не жадоба славп. Коли колгоспна комсомольська організація посилала Раю на будову, їй сказали:
— їдь і можеш пе писати листів. Будемо читати про тебе в газетах...
То, звичайно, був дружній жарт, ніщо інше, і Рая за два місяці надіслала до колгоспу десятки листів, але добитись честі бути згаданою поряд з героями будівництва — хто б цього пе хотів!
Черпепко довів Раю до шосе, зупинився біля першого телеграфного стовпа і сказав:
— Тепер, Раюшо, тримайся звуку проводів, як маяка...
Проводи гули тужно, падрпвпо, і Ваня винувато додав:
— Розумієш, я б сам поніс, та пе можна агрегат залишати...
— Та що, хіба я не розумію,— перервала його Рая.
Трохи постояли мовчки, повернувшись сппнами до вітру.
— Дійдеш? — востаннє спитав Черненко.
— Дійду,— відповіла Рая.
— Ну, тримайся,— і простягнув їй руку.
Рая пішла. Вітер оскаженіло ревів серед каламутного степу, шалено налітав па маленьку дівочу постать, наче хотів заповнити собою весь степовий простір, примусити сховатись все живе, засипати снігом, занести на край світу. Але Рая все йшла і йшла... Вітер колов обличчя гостримп крижаними голками, гнав снігові вали, немов на морі в шторм. Від його нестримних поривів у дівчини поступово почало клякнути тіло, та вона все просувалась і просувалась вперед, прислухаючись до проводів, які гули в пітьмі, неначе мідні сурми.
Раптом гул проводів розірвався на стоголосе квиління, на мить стало тихо. Потім проводи загули праворуч. Рая кинулась туди,
але звук повторився ліворуч. Bona знов змінила напрям, та звук проводів зник остаточно, стовпів не стало видно, і Рая, пройшовши кроків з десять, зрозуміла, що заблудилась. Згадала, як легко находив шлях Черненко, і їй стало соромно.
«Даремно тільки хвалилась»,— розсердилась вона па себе.
Постояла спиною до вітру, трохи відпочила, зібралась з думками, потім повернулась і знову пішла. Сили покидали її з кожною хвилиною. Хотілось опуститись в замет і заснути до ранку. Вперше в житті Рая зрозуміла, як замерзають у степу люди. Раніше якось не вірпла, що можна замерзнути, коли людина рухається, стоїть па ногах. Але виявилося, що втома сильніша за людину. Спочатку вона приходить і кам’яним тягарем налягав на людину, гне, ламає її, а потім, коли та все-таки не піддається, втома приводить з собою холодний розпач і цілком віддає людину у владу цього страшного й безнадійного почуття, щоб потім знов постати в образі доброї заступниці, манити і благати крізь завивання вітру: «Ся-адь... Засни-и...»
Обличчя у Раї костеніло від холоду, наче його стягали залізними обручами. Не можна було ні розплющити очі, ні розтулити губи. Рая спробувала посміхнутися — нічого не вийшло, спробувала сказати слово — не почула власного голосу. Тоді дівчина міцніше притиснула до грудей сумочку і крикнула. Її крик полетів назад за вітром.
«І чого я кричу?» — певдоволено подумала Рая.
Кілька хвилин ішла мовчки. Але згадала, як було хороше й надійно простувати слідом за Вапею Черненком, і їй стало невимовно боязко. Рая знову крикнула і зніяковіла за свою легкодухість.