— Та ви сідайте, хоч зігрійтесь,— примирливо сказав шофер, не помічаючи Раїного роздратованого тону.
Колгоспник допоміг Раї і сів сам.
— Ти не поспішай,— попросив він водія,— давай перекуримо, а потім я піду собі додому...
— Куди ж вп підете? — злякалась Рая.
— Е,— промовив її супутник,— мене там жінка моя, Дуня, чекає. Знаєш, скільки в неї в даний момент думок у голові! А я ось покурю і тим же ходом назад. У тебе є тютюнець? — звернувся він до шофера.
— Авжеж! — простяг той колгоспникові пачку цигарок.
— Добрячі цигарки,— затягуючись, похвалив колгоспник.— Ану, либонь, попробуй мого горлодряпа. Для мене Дуня його спеціально готує. Цілий рік у соломі в’ялить. Міцність — усі сто градусів!
Кабіна наповнилась тютюновим димом. Рая, заплющивши очі, блаженно вдихала тепло і навіть цей дим, якого звичайно терпіти не могла. Її супутник, мабуть, подумав, що вона заснула, і сказав шоферові:
— Геройська дівчина! У вас усі такі?
— Авжеж! — відповів шофер.
Колгоспник обчистив від льоду вуса й бороду, надів рукавиці, побажав їм щасливої дороги й пішов. Лише тоді Рая згадала, що навіть не запитала, як його звати.
Всюдихід забурчав і, розгрібаючи гусеницями сніг, поїхав на Каховку.
Через два дні про героїчний вчинок колектора Раї Пархоменко написали в газетах. Та коли Рая прочитала замітку, вона не- задоволепо промовила:
— Що ж це вопи написали!
В статті не було сказано ні про Ваню Черпепка, ні про колгоспника, пі про водія всюдихода. Рая так розсердилась, що навіть не захотіла посилати газети в свій колгосп. Та Вапя Черненко зробив це сам.
Наскільки мізерний тюремний сніданок, настільки віп урочисто та уважно організований. На середині камери, просто па підлогу, вивертають з почорнілого алюмінієвого бака іце не зовсім охололу картоплю в лушппнах. У ніс шпигає картопляною парою, лоскоче в ніздрях, гнилий запах перевертає нам шлунки.
Ми голодні. Неймовірпо голодні. Голодніші від собак, хоч не про нас склалося в народі прислів’я. Очима ту картопляну купу з’їдаємо в одну мить. Але руками пе доторкується до їжі жодна людина. Перш ніж починати убогу трапезу, мусить звершитися ритуал.
Довірена особа — тільки вона має право пайкувати тюремний харч — ретельно, неквапливо, під доскіпливими поглядами в’язнів виважує в руці кожну картоплину, викладає шахматпо одну біля одної, ніби висаджує їх на грядці. Па кожного мусять припасти дві картоплппп. Не більше і не менше. Дуже рідко трапляються помилки. Щастя, коли перепаде зайва бульба. Гірше, коли якоїсь не вистачить. її не повернеш. Ті, що розносять, уже далеко, а коридорному те пе болпть.
Вже тоді, коли майже задубілу картоплю розкладено па рівноцінні купки, коли пайпрпскіплпвіші критичні оглядпнп пе викликають заперечень, починається найурочистіший момент: видача сніданку.
Один з в’язнів іде в куток, для певності ще й зажмурюється, щоб пе дай бог не побачити, яку картопляну купку накрив той, хто пайкував.
Накривалася завжди найкраща пайка, і всі зналп, що на питання: «Кому?» — з кутка долетить:
— Лікареві.
Дуже в камері шанували цю людину. І хоч так, непомітно для нього самого, висловлювали свою любов і турботу.
Потім одержували всі інші, кого називали з кутка. І піхто пе починав їсти, аж поки пе впгукувалось останнє:
— Папові поліцаю.
Цього, іце пе вплппялого па тюремппх харчах поліцая вкинули до нас днів чотири чи п’ять тому. Не одразу він змирився з тпм, що треба сідати, довгенько виходжував по каморі, спідлоба, немов зацькований вовк, поблискував лихим оком, пе помічав інших. В’язні зацікавлено водили за ним очима.
— А що, папе начальнику, і тебе не минуло? Брав-брав вовк, та й вовка взяло?
Новенький тільки тепер блимнув па в’язнівський гурт, похнюпився.
— Відпив самогопу, відбугаював?
Поліцасва шия палилася буряковим соком, очі забігалп злодійкувато.
— Копав людям ями та й сам упав?
Мовчки кружляв поліцай по камері, спотикався об людські ноги, все тривожніше й тривожніше зиркав у той куток, де сидів парубок, запроторений ппм до хурдиги, одвертав писка від важких холодних поглядів — і вочевидь в’янув і пик, тоншала йому шия, вивітрювався рум’янець з крутих вилиць. У камері стояла моторошна тиша. І поліцай не витримав. Якось хижо плигнув до дверей, загупав кулачиськами:
— Відчиніть!
Коридорний немов чатував під дверима, відхилив «вовчка»:
— Чого мордуєшся?
— Випусти... Веди до начальства.
В голосі — благання і наказ, улесливість і розпач.
— Не дурій, парубче, поки зуби цілі,— проскрипів у відповідь безбарвний голос. Він був настільки безбарвний, що поліцай в одну мить збагнув — грюкати марно. Схилив голову, протупцю- вав стомлено через камеру, вибрав місце в пайглухішому кутку та й сів.
І цього разу останнього мали викликати до картоплі поліцая. Але так і пе встигли його викликати, бо за дверима почулася важка тупанина.
Хижо клацнув ключ, скреготнув заржавілий засув. Очі в’язнів прикуті до дверей — чи ведуть нового, чи заберуть кого із поселенців нашого сумного дому?