Unknown полностью

Здавалось, ще крок — і впаде вона в пухкий замет і не підве­деться більше. Сповнюючись розпачем, Рая стиха лаяла себе за легковажне рішення йти серед ночі в отаку завірюху, але на­мацувала задубілими руками на грудях сумочку з кернами і, спо­тикаючись, уперто посувалася вперед.

Важко сказати, скільки це тривало, як раптом вітер доніс до пеї звідкись крик.

— А-е-о-у-у! — пролунало в димчасто-білій пітьмі.

— Ей-ей-е-е-ей! — гукнула Рая.

— О-о-о! — відгукнулась пітьма.

Хтось, мабуть, теж блукав степом, шукаючи шляху. Рая зупи­нилась. Вона озивалась на голос і чекала, а коли стало ясно, звід­ки віп наближається, попрямувала назустріч. Незабаром спереду замаячила постать.

— Ей, хто там? — почувся оклик.

— Я-а! — відповіла Рая.

— Сам бачу, що ти,— промовив поряд з нею чоловік, і Рая побачила невисоку постать у коротенькому кожушку й валянках, з вусами й бородою, заліпленими снігом.

— Звідки? — спитав він.

Рая сказала, звідки й куди йде.

— Oro! — здивувався чоловік,— маху ти дала кілометрів з п’ять убік, та невелика біда... А мені сьогодні вахта трапилась. Жінка чекала, поки колгоспна рекордистка отелиться. А мені за­курити закортіло (бо жінка в коровнику не те що покурити — чхнути не дозволяє), вийшов і чую начебто крик. Так я жінці ска­зав та й кинувся навперейми. Думаю, може, хто в біду попав... Іду, йду, а вітер же як налетить, та в замет мепе — беркиць! Чую, голос не вгаває. Загине, думаю, людина ні за цапову душу. А тут ще й темно, як у чорпої курки під крилом...

— І зовсім я не кричала,— зніяковіла Рая,— то я так...

— Ото й добре, що так,— погодився колгоспник,— все одно люди почують, товариші, так би мовити... Це ж велике діло, коли навколо тебе товариші...

— А скільки до Каховки? — спитала Рая.

— Було раніше п’ять кілометрів, а тепер будівники приїхали, переміряли дорогу і вийшло вже не п’ять, а сім. їм то нічого, во­ни ж на машинах, а от ми з тобою сьогодні пішки, чп не так?..

І співрозмовник весело зареготав. Раї було не до сміху. Вона страшенно стомилася, а ще скільки треба було йти.

— Знаєте що? — сказала вона колгоспникові.— Ви мені тіль­ки покажіть шлях, я й сама дійду.

— Е, пі,— рішуче заявив колгоспник,— що вже пі, то ні. Ти ховайся за мою спину і йди. Я тобі і вітрилом, і компасом буду. Куди ж тебе одну в таку негоду залишати? Хіба можна! У пас завжди супутник добрій людині знайдеться. От у мене самого на фронті був випадок. Пішли ми в танковий десант. Ну там, сама знаєш, як полосне фланговим вогпем з кулемета, так тебе й змиє з броні. От танки повернулись і всі наші поїхали, а я з своїм то­варишем Енгуразовпм залишився. Енгуразов важко поранений, а я так — подряпаний. Ніч, розгардіяш, от нас і загубили. «Ну,— кажу Енгуразову, Ібрагімом його звали,— давай,— кажу,— Ібра- гіме, вибиратись від фашиста. Сідай мені на спину, поїдемо до­дому». А він пі в яку. «Уй-юй-юй! — кричить,— кидай мепе, пов­зи сам до наших, умирати буду...» А того, чудак, не розуміє, що з товаришем ніде не пропадеш. Ну я, звичайно, не звертаю ува­ги на такі розмови, тягну Ібрагіма, на собі волочу. Вночі нас фа­шист знову обстріляв, мепе ще раз дряпнуло, але нічого.

Тільки жарко ж в степу, як па сковорідці. Ніде навіть сві­жого корінця не знайдеш посмоктати. Терпимо. Вранці заховали­ся в бур’янах, поповз я па розвідку. Вертаюсь, а Ібрагіма немає. Зник. Дужо поранений був, а зник. Кривавий слід залишив за со­бою, коли повз. Я по тому сліду. Дивлюсь, а Епгуразов у балочці в будяках сховався, вирішив, значить, умирати, щоб не обтяжу­вати мене, свого товариша. «Ех, ти,— кажу Ібрагімові,— що паду мав!» Узяв я його на букспр. Дісталися щасливо до своїх. Листе й досі пишемо один одному. А коли б він був тоді сам, невідомо •Це, як би воно повернулося. А то ще був зі мною випадок...

Супутник розповів Раї ще декілька випадків із свого життя • все захищав дівчину від вітру, вибирав малосніжні місця, під­тримував Раю, коли вона спотикалась.

Зненацька над головою в Раї знову загули мідні сурми — супут­ник вивів її на Каховський шлях. Незабаром до їх гудіння приєд­нався ще якийсь сильний і тривалий звук. Він усе наростав, ставав гучнішим. Колгоспник спинився, послухав і впевнено сказав:

— Машина!

— Не може бути! — не повірила Рая.

— Справді машина,— запевнив її супутник.

Через хвилину сама Рая переконалася, що йде машина. По­переду на дорозі показалися два тьмяних, немов затягнутих про­мащеним папером, вогники. Колгоспник кинувся їм назустріч і замахав рукавицею.

То був всюдихід із закритою кабіною, з якої, коли водій від­крив дверці, по-домашньому повіяло теплом.

— Рая? — спитав водій.

— Ага,— здивувалась дівчина,— а звідки ви мене знаєте?

— Та ваш Черненко паніки по всіх телефонах наробив, що якась там Рая державного значення замерзає в степу, так я оце й виїхав! І першого сну не додивився,— засміявся шофер.

— Оце порядок,— зрадів колгоспник,— оце по-пашому. А то пустили дівчисько в таку пегоду... Хіба ж можна...

Раї стало прикро, що про неї говорять, як про малу й без­захисну.

— Можна було б і не їхати,— сердито сказала вона шоферо­ві,— подумаєш...