Двері розчинилися, на порозі став велетень. Коридорний супроти нього видався мізерпим гпомом.
Якусь мить велетень постояв па порозі, підпираючи головою одвірок, потім повільно вступив до камери. Двері квапливо зачинилися, а вій стояв, розгублено оглядаючи спву просторінь камери, і кривив вимушеною посмішкою губи.
До цього я ніколи пе подибував таких людей. Зростом сягав за два метри, могутня шир крутих плечей різко звужувалась до талії; хоч па ньому висіло якесь перетрухле лахміття, але й воно пе могло приховати могутньої атлетичної статури, налитої нічим не прихованою фізичною силою.
Я відразу ж розпізнав у ньому грузина. І видався він мені па диво знайомим, бо й це мармурово-бліде, з надто правильними рисами обличчя; і брови, що, мов яструбині крила, розгорнулися пад очима палючо-чорними, повними юначого вогпю і якоїсь надземної, біблейської краси; ніс рівний, з ледь примітною горбинкою; міцно стулені, почорнілі від смаги, різко окреслені губи і густа кучма закучерявленого в пасма антрацитово-чорного волосся, в якому соромливо рожевіли бруньки невеликих вух; вольове, загострене від довгого недоїдання підборіддя,— все в його образі було довершене, витончене, немов був він не живою людиною, а зійшов з полотна найгеніальпішого художника.
— Автанділ! — мимоволі в настороженій тиші камери зірвалося з моїх вуст.
Він різко повернувся у мій бік. Тепер я роздивився па нього ще краще. Без сумніву — з військових. Розхристана гімнастерка ще зберегла ознаки захисного кольору, штани, хоч і подерті, але, видно, військового крою, навіть помітно сліди характерних наколінників. Тільки взутий був не в чоботи і пе в солдатські черевики, а у важкі гумові, кустарного виробу, бахили з автомобільних шип.
Та найбільше мене вразив його бушлат. То був військовий бушлат, видно, й скроєний на його плечі, але вппошений-впноше- ний. Жодного клаптика матерії в ньому не було цілого, через тисячу дірок, ніби навмисно пропоротих, виглядало шмаття сірої, забрудненої вати — і здавалося на перший погляд, що то пе одежина, а шкура якоїсь дикої, невідомої людству тварини огортала його плечі. Це вона й оживила у моїй уяві образ Руставелі, геніальне творіння якого я простудіював напередодні самої війни.
Згадка про руставелівського героя прийшлася новенькому до смаку, бо, пильно окинувши зором пожильців напівтемної камери, привітно усміхнувся, ступив ближче і глухуватим голосом, з характерним акцентом уродженця Кавказьких гір спитав:
— Хто знає Автанділа?
Його оточили, немов Гуллівера, розглядали безцеремонно, пібп не вірячи, що це звичайна людина, а не примарне видіння.
В кутку заворушився поліцай. Підняв голову, здивовано уп’явся в новенького і враз звівсь па ноги. Ми подумали, що поліцай згадав про свою картоплю.
Він наблизився до Автанділа. І якось одразу змінився. На зім’ятому, облямованому рудою шерстю обличчі засвітилась хижа радість, очиці блиснули зголодніло, а губи закопилились переможно.
— А, гаки впіймалась пташка!
У новенького насторожено стріпнулись яструбині крила-бровп, в очах — чи то подив, чи то переляк, але він одразу ж переміг свою розгубленість. Байдуже одвернувся, ніби й не до нього мова.
Поліцай переможно світив по камері очима. Він тепер тут нікого не боявся, відчував себе гостем, а пе жильцем нашої камери.
— Бери он свою картоплю...— озвався хтось.
Поліцай розсміявся. Просвердлив очима мізерний тюремний пайок, похитався над ним якусь мить і... щосили зафутболив ту картоплю. На сірій стіні зарябіла пляма, пойняті жахом людські очі прикипіли до неї. Таке поводження з їжею в тюрмі вважалося кощунством. Всі в'язні мимоволі стали на ноги.
— Самі жеріть гнилятину! — бундючно заявив поліцай. І вже погрозливо: — Усім вам — все одно амба!
Криво посміхнувшись, рушив до дверей.
В’язні, відчувши щось недобре, якось інстинктивно загородили своїми худючими тілами дорогу.
— Він збожеволів,— здогадався хтось.
Те, що сказився поліцай, нікого не засмутило.
— Ану, сядь у свій куток! — визвірились на нього.
— Скінчилось моє сидіння,— зверхньо блимнув поліцай.— З’явився той, по кому зашморг плаче.
Він креснув ненависним оком па велетня ще й кивнув бородою неголеною в його бік.
Автанділ знизав плечима.
— Ні, він таки не при своїх,— сказав хтось знову.
— Пропустіть!
Перед ним завмерла грізна стіна.
— Сядь і сиди! — наказав хтось.— Мов ланцюговий пес, на людей кидаєшся.
— Пустіть, бо кричатиму.
— Кричи, хоч пуп хай розв’яжеться.
Видно, збагнувши, що муру лобом не проб’єш, він одступив крок назад, заговорив обурено:
— Ви мені відповісте... Разом з ним — відповісте...
І знову красномовний кивок па велетня:
— Це — бандит! Через нього я сів до камери. Він убив двох поліцаїв.
Всі дивилися на Автанділа. А той знизував плечпма, ховав очі:
— Вперше бачу цього типа...
— Вперше! А кого я відправив у районну поліцію? А хто звів лобами моїх хлопців? Хто — па смерть?
Поліцай розпалився. Немов побачив у нас найвірніших своїх спільників, пападався па грузина, гадаючи, що й ми поділяємо його гнів та обурення.
— За такі штуки німці пе милують, за таке — вішають.