Автанділ мовчки хилив голову, жував нервово нижню безкровну губу.
— Ось так, братці,— закруглився поліцай та й знову до Дверей.
— Сядь па місце!
Він проковтнув язик. Люто озирнувся.
— На всіх донесу!
— Сядь!
— Кричатиму!
— Пельку заткнемо.
Він ще якусь хвилину похитався па носках, посопів люто, примруженими очицями опік тих, хто закривав йому шлях до дверей, процідив крізь зуби:
— Пождемо повірки.
Круто повернувшись, пройшов у свій кут, опустився на підлогу й сховав обличчя в жменях, закам’янів надовго.
В’язпі повільно всідалися па звичних місцях, навколо новенького збилися купою. Трохи потупцювавши, він зняв з плечей свого незвичайного бушлата, недбало кинув посеред камери, витягнувся на ньому. Мов гора розділила навпіл наше житло.
Слово за словом зав’язалася розмова. Вона в’язалась неміцно, видно, стривожений несподіваною зустріччю зі своїм смертельним ворогом, грузин був неговіркий. Та й нам не йшла з голови ця історія. Хоч поліцаєві й не дали прорватись до дверей, але він неодмінно доб’ється свого в час вечірньої повіркп. І хоч за тюремними мурами ще тільки розгулявся день, але нас уже тривожив наступний вечоровий присмерк, який міг принести велике лихо не лише Автанділові, а й усій камері.
— Оточепець?
— Йду з кошари...
— Обірвався ж ти,— поспівчував хтось, дивлячись на його одіж.
— Сам подер. Щоб не зняли. Вони ласі па такі речі...
— Впіймали?
— Затримали... Мав перепустку... Йшов... Затримали...
Розмова пригасла. Першу цікавість було задоволено. І хоч усім хотілося знати, що ж сталося між грузином та поліцаєм,— бо ж недаремно той випасав тут із нами в камері нужу,— але піхто про те не спитав.
Чи то було до кращого, чи до гіршого, а тільки десь опівдні відчинилися двері:
— Гей, ти, Ілля Муромець, виходь!
За спиною в коридорного байдуже бовванів гестаповець.
Автапділ неквапливо піднявся, накинув на плечі зім’ятого бушлата. Заворожено проводжала його вся камера. І незчулися, коли, мов кинутий з пращі, схопився поліцай та, переплигуючи через людей, рвонувсь до виходу.
Перед його носом грюкнули важкі двері.
Поліцай з відчаєм бив у них кулаками:
— Пане коридорний! Я його знаю! Я докажу.
Глипнув «вовчок».
— Хочеш до карцера?
— Я докажу...
— Без тебе розберуться,— сухо відрізав коридорний і опустив «вовчка».
Жалюгідний у своєму гніві й безсиллі, спотикаючись, пробрався поліцай на місце. Влігся, скреготнув від люті зубами.
Наближалася вечірня повірка. Мовчазні сиділи в’язні. Думали. Тільки в одному кутку, ближче до поліцая, таємничо перешіптувалися хлопці, тривожно поблискували очима.
Зненацька в камері скоїлося щось незрозуміло. То сиділи мирно, тихо, а то враз там, у поліцаєвому кутку, чогось по помирилися молодші, сипали гострі слова, перелаювались, звинувачували один одного в якихось неймовірних гріхах. Дійшло дуже швидко й до того, що двоє зчепилися, немов півні, штовхнув один одного, а той не втримався на ногах, упав — та прямісінько на поліцая. Поліцай і так був лютий, як чорт, а тут і зовсім знавіснів. Впдно, забув, що спдить у камері, а пе в своєму поліційному стані, схопився та — торох! — кривдника по зашийку.
Що тут тільки зчинилося! Недавні суперники забули про суперечку, гнівпо підступили завзятіші:
— Ти ще битися, поліцайське рило!
У камері заговорили, загаласували, навіть заспівав хтось веселої — треба ж було відвернутії увагу коридорного. Діло ж своє, сімейне, мало хіба чого буває в своїй хаті: ну поб’ються там. полаються, та пе біжать же скаржитись один на одного. Тож чи була потреба ще й коридорного в це діло вплутувати, тим більше, що його втручання і карцером для когось могло скінчитися.
Незабаром і повірка почалася. Коридорний уже повіряючому рапортував голосно, а в кутку ще вовтузилися — мовчки, тільки чогось гехкали та важко сопіли. Наша камера чи пе остаппя па коридорі, ще час був.
Перевіряв п’яничка — заступник начальника тюрми. Нерівним тином п’ялися перед ним насторожені в’язні. Староста камери поспішно рапортував: усі на місці, вистроєні, лише один тяжко захворів, пе став до строго.
— Що з пим?
— Хтозна... Щоб пе божевілля. Головою об підлогу бився, жар, верзе щось...
— Розступіться!
В’язні розступились. Повіряючий через просвіт байдуже блимнув у куток. Схвально хитнув головою, діловито підрахував нашого брата...
Зачинилися двері, в’язні зламали тип, розсипались по кутках, загомоніли.
Почався один з тих довгих тюремних вечорів, яким, здавалося, по буде кінця-краю. Хоч у такий час і рідко брали, але все одно кожна година тяглася, як рік. Можна було про все переговорити, все передумати. А оскільки все те, про що можна говорити, вже було переговорено, то найбільше часу залишалося па думання. Тим паче, що важкі думки пе кидали нікого навіть уві спі.
Та цієї доби події розгорталися так, що думати було ніколи. Десь відразу ж опісля перевірки до камери вступили в’язпі-сані- тарп, мовчки поклали поліцая на побиту часом парусину посилок, поважно винесли в тюремний ізолятор: хай пе розносить по камерах зарази. Байдуже дивився на все те коридорний, постогнував хворий, сумовито, як і годиться, кидали вслід йому: