— Буває ж отаке...
— Ні сіло ні впало...
— Людина, як муха...
— Охо-хо, під богом ходимо, всі під богом, охо-хо...
— Нічого, підлікують, поставлять на ноги, на те ж і медицина...
Тільки коли санітари пішли, в камері зітхнули вільніше.
— А там, може, пошле господь і самого Мисливця,— помолився хтось уголос. В’язні розуміюче перезпрнулпсь, надовго замовкли.
Сама лише згадка про Мисливця навівала на кожного жах. Він, топ пелюд із гестапо, майже щодпя хижим кібцем залітав у тюремпі джупглі, без особливих клопотів відшукував собі жертву, особливо коли був не порожній ізолятор, і полював па неї тут же, в тюремному дворі, перед очима у всіх, хто міг побачити цю картипу крізь вузькі грати. Бачили не всі, зате чула вся тюрма. До найглухіших камер часто долинали слова прокльонів, а інколи й малодушного благання. Слова ніколи не мали сили, їх нагло обрпвав постріл...
Побував він па тюремному подвір’ї й того вечора.
— Пощастило Іллі Муромцю...
Власне, це й було те єдине, що зронив хтось у камері опісля пострілу Мисливця. Надовго в людські серця поселився тягучий сум і важке передчуття чогось недоброго. Вклалися зарані на підлозі, зітхали, чухалися, важко перевертались, але мовчали.
Мені, як і всім, не спалось...
Миготіли в проймах іржавих грат веселі зорі, синя лампочка під стелею світилася скупо, скупі й сірі оточували мене обличчя, чорніли глибокі провалля під бровами, болісно кривились вуста.
Не скоро жахлива дійсність переплелася із ще страхітливішим сновидінням, але те марення нагло перетяв іржавий скрип дверей, гупання чобіт. Спочатку все видалося за бридкий сон. Та коли я розплющив очі, то побачив, як тюремники втяглії щось до камери важке, безформне, кинули й забрались геть.
На підлозі розпластався Автанділ. Глухо стогнав, скреготів зубами. Закучерявлене волосся підозріло лиснилося, права нога, неприродно вивернута вбік, лякала своєю безвільністю, на плечах лежав заюшений кров’ю бушлат.
Рухом, що не викликав сумніву, він спробував зсунути одежину з плечей. Хтось заквапився йому на допомогу. Грузин глухо зойкнув, і нашим очам відкрилася страхітлива картппа: людську спину було перетворено па купу живого м’яса. Всі відсахнулися, завмерли. І тільки сивоголовий хірург, запідозрений у зв’язку з партизанами, схилившись над скатованим, скорботно згорнув руки. Видно, навіть його, звиклого до людських страждань, вразило те, що побачив.
Здавалось, у такому стані не можна навіть поворухнутися. Але Автанділ, па загальний подив, повільно сперся об підлогу руками, а потім сів. Він розпачливо дивився на свою ногу.
Лікар відразу зрозумів, що непокоїть велетпя. Обережно доторкнувся до безвільної ноги, н людину враз ніби вдарило електричним струмом, болісний зойк застряв у горлі.
— Треба розрізати,— сказав лікар.
У тюрмі за ножі чи там бритви нерідко розплачувались життям. Але оскільки життя тут цінувалося дуже дешево, то дехто па категоричну заборону дивився крізь пальці і ніяк не хотів розлучатися з мізерією, яка вважалася за неймовірну розкіш. Уламки бритвеппх лез, мініатюрні пожі-кіски ховалися в камері так, що й сам чорт їх пе знайшов би. Одним з таких ножиків і розрізав хірург Автанділову штанину, перетлілу й ветху, закотив її до коліна — і тоді всі побачили погу, закривавлену й розпухлу, з якої, мов костриця, витикалось в усі боки розщеплене кістя.
— Ви лікар? — поривчасто дихаючи, спитав грузин.
Хірург кивнув головою.
— Направте йогу! — попросив роздратовано.
— Це пе просто,— сказав лікар.— Без анестезії не стерпите.
— Стерплю,— скреготнув зубами Автанділ.— Стерплю все.
Лікар мовчки заходився біля ноги. Довго оглядав її, бо нелегко було щось побачити при такому освітленні; спочатку обережно, якось боязко, а потім усе рішучіше й рішучіше почав натискувати пальцями то в одному місці, то в іншому, запихати назад кістки, вирівнювати розтрощену гомілку. Сміливіші дивилися на те чаклування, були навіть охочі асистувати. Більш полохливі забрались у свої кутки, позатикали вуха, щоб не чути глухого, стримуваного стогону. Гарне обличчя Автанділа сіпалося від пекельної муки, але варто було лікареві на якусь хвилину завагатися, як чулось наказове:
— Робіть своє, генацвале, робіть, будь ласка.
Ногу випрямляли, витягували з неймовірними зусиллями і хірург, і його «асистенти». Грузин терпів, але були моменти, коли здавалося, що він одним рухом розкидає по камері всіх, хто невміло й судорожно торкався його змордованого тіла.
Нарешті нога була направлена, сповита в якесь ганчір’я, навіть затиснута у найпримітивніші лещата. Для цього згодився віник з березових цурупалків, який без вагапь принесли па службу медицині.
Скатованому полегшало, а особливо опісля того, як лікар обережно промив рани на спипі.
— Змочіть бушлата,— попросив Автанділ.
«Тигрову шкуру» без вагапь намочили й приклали йому до спини.
— Спасибі, люди добрі! — зітхнув він.
До ранку ніхто не склепив повік. Сиділи біля недужого велетпя, час від часу прикладаючи до страхітливих ран бушлата то одним боком, то другим.