Його ні про що не розпитували; коли людина в такому етапі, хто ж буде лізти їй в очі зі своєю цікавістю?
Вже десь перед світанком заговорив він сам.
— Невезучий я,— поскаржився сумовито.— Зовсім невезучий.
— Тебе звуть як? — спитав хтось.
— Яша...
Вій і прізвище назвав. Було воно по-грузинському дзвінке й красиве, але незвичне для моїх вух, і я його так і не зберіг у пам’яті.
— Сім разів тікав...— з тугою в голосі, немов сам до себе, розповідав Яша.— Сім разів ловили. Вигнало мене... В мирний час то нічого, а коли війна — дуже погано. Втечеш — не сховаєшся. Звідусіль видно. Ляжеш — теж видно...
Він мусив виговоритись, тепер його не лякав ніхто й ніщо.
— У полон захопили... В кошарі сидів. Довго сидів. Жерти не давали. З голоду зовсім охляв. Потім усіх кавказців в одне місце зібрали, годувати почали.
Дивувались — чому така увага? А тут викликали в комендатуру: «Хочеш служити великій Німеччині?» — «Я присягу давав»,— відказую. Довго вмовляли, та я стояв па своєму... Тоді вони сказали: «В концтаборі порозумнішаєш». А коли жандарм повів дорогою, я й піддав йому... Скрутився.
Яша замовк, дотягнувся рукою до ноги, ніжпо гладив її поверх ганчір’я.
— Цією самою... Сталева, а не витримала! — Журно похитавши головою, розповідав далі: — 3 тиждень ішов — нічого, а потім у село зайшов, їсти схотілось. А тут поліція... Від поліцаїв утекти неважко. Поліцаї — завжди п’яні. їх неважко лобами звести докупи. Або кулаком дістати. Сім разів тікав...
Між грат заворушився голубино ранок, за тюремними стінами оживало місто, автомашина прохурчала, далекі дзвони затринди- кали несміливо. Якусь хвилину Яша прислухався.
— Спіймають — відразу золоті гори обіцяють: «Скоро на Кавказі будемо, князя з тебе зробимо». Статура моя їм до вподоби — князем зроблять, аби своїх добре вішав!
— А твого знайомого ми спровадили...
Яша, видно, не збагнув, про що мова.
— Знайомого?
— Поліцая. Який видати тебе хотів...
— Тепер все одно,— зітхнув Яків.— Тепер усе...
Він попросив перевернути бушлата.
— Вечір був який... Небо розчервонілося, жаром усе взялося. І синь така, як у Грузії. І так мені додому схотілося... А гестапівець жде відповіді. І перекладач. Свій, із грузинів. Ще в революцію, падлюка, втік, на фашиста перевернувся. Золоте руно мені обіцяв, умовляв. А я вже до всього додивився. Порозсідалися, немов удома, а за вікном — руїна. До неї тільки б доскочити. Набридло фашистові мого землячка слухати. «Згоден в спецба- тальйопах служити?» — кричить. «А чому ж не послужити?» Задоволені. А в мене своє в голові. Сигаретою частують, перекладач запальничку підносить. Я їх і дістав кулаком...
Коли б не спина знівечена та нога зламана, то можна було б подумати, що вигадує, байки розказує.
— Потім двері — на ключ, вікно відчинив, виплигнув... і зно-
ву но пощастило. Одна нога — в землю, а друга асфальту дістала, не витримала. Сталева, а тріснула, підвела...
Мені яскраво уявилося все те, і від того уявлення аж затемніло в очах. І всі зітхнули в камері — прикро й боляче стало в’язням: отак людині не пощастило!
— У руїни заповз, у підземелля якесь забрався. Та тільки по сліду кинулись, собаки винюхали... Ну, а потім...— він ледь ворухнув плечима. Все було зрозуміло, більше не треба було розповідати.
І вже пе скоро, серед загального мовчання, підсумував:
— Кажуть, убий фашиста... По одному на кожного, і перемога забезпечена. Я убив не одного. Тепер — усе...
І він замовк. Ніби дрімав. Та стогнав глухо. Л коли за вікном задпіло зовсім,— марити почав, кричав щось по-своєму, гортанно, вийовпиче, руками підлогу гладив, то стискував, то розгинав важкі розпухлі кулаки.
Тоді, як мали вже принести картоплю, раптово на коридорі зірвались чиїсь нервові голоси, й ми всі машинально стали па ноги; тільки Автапділ лежав розпластаний на підлозі, немов казковий велетень, загорнений у тигрову шкуру.
Двері завищали, розчинилися навстіж. У коридорі — скопо- висько поліцаїв та фашистів з автоматами напоготові. Лютими очицями вп’явся в повержепого старший, гукнув до поліцаїв:
— Беріть його!
Ті кинулись до камери, але Яша підвів голову, сперся на лікті.
— Сам піду,— сказав глухо.
І зупинились поліцаї, і в’язні заціпенілії із смертельно блідими обличчями. Фашисти переглядалися спантеличено, а у тюремщика нервово кривились губи, злодійкувато пряли очі.
Через силу став велетень на ноги. Смілпво глянув на ворогів, обвів поглядом, повним болю й страждання, в’язнів. Вираз його обличчя запам’ятався мені на все життя. Ледь помітпо, вдячно хитнув головою до товаришів і рушив назустріч невблаганній долі.
Довго, неймовірно довго долав відстань з середини камери до порога. Закам’яніло мовчали в’язні. Терпляче ждали кати.
А він долав ту відстань надлюдськими зусиллями, високо несучи свою горду голову, голову Автанділа — казкового героя, що став для всіх поколінь зразком пеперевершеної красп й невимірної мужності.
І він подолав її.
Світлій пам’яті партизанки Марії Євепко із з'єднання С. А. Ковпака.