Олекса встав з полу, замотузував постоли,— вже ноги в росі дубіють,— накрив капелюхом голову — не личить в його літах майоріти чубом. Постояв навпроти вікна. Сонце пучком проміння залоскотало щоки, вітало з днем. Слухав: вітер шумів у верховіттях смерекових, попід хатою перевертав камінчики, поспішаючи в Манявку, ручай. І що б то скоїлось: примішувались до звичних звуків ледве вгадані, незвичні. Внизу, в долині. Прохи- лив двері, скрадливо, аби не вчули домашні, вийшов.
Ні, не одні гори озивались до Олекси. За десятиліття вивчив їхню говірку. Озвалась долина тисячею притишених людських гомонів, скрипінням фір, форканням коней. Ще в позолоченім несміливими променями серпанку дрімали вулиці, та Олекса збагнув: там військо. Єдиним оком, що залишила йому, спасибі, перша жахна війна, силкувався пронизати туман. Військо, а чиє? Тривога скинулася десь всередині, миттю й зникла. А віп не відчув полегшення. Глянув на пліт, що ним огороджено закуток обійстя. Пліт не зістарився, не облупилась кора па ліщиновім гіллі. На кілочку близько порога голубіє емаллю нова дійниця. Во скільки тут часу збігло, як стягся Олекса на власну худобину. Бо скільки тих днів одійшло, як руський командир сказав па пришкільному майдані в долині, хай кладуть у печах димоходи, не буде на них податку, хай сіють для себе на клинах пана осадника... Мав Олекса худобину, та й не має. Третє літо лютують в селі фашисти. Знав жандарів цісарських, шляхтичів осадників, тепер довелось ще й цієї напасті зазнати. Брали в долині, а то й до нього в підгір’я дістали. Не спитавши, налигав осадник корову в загорожі. Не дати пробували, грудьми заставили хвіртку утрьох — з жінкою і дочкою Ганнусею. Та що вдієш. Конає в запічку стара, Ганнуся кров’ю відпльовує, щемлять в Олекси плечі від кованого приклада, а болючіше щемить серце.
Нічого тепер вставати досвіта за звичкою, замотузовувати
постоли, пе пасти корівчини по росяній траві. Хай море насуне фашистського війська, вже пе знайти на Олексипім обійсті жодного скарбу...
Вітер вимітав за село туман, наростав гомін, і побачив старий зовсім поряд, під самісінькою горою, живу масу. Йшли люди у солдатському і в цивільному — вперемішку, обперезані і обві- іпапі зброєю. їхали фірн, і па них сиділи й лежали люди, перев’язані білими стрічками бинтів. Гуркотіли кам’янистою дорогою канони-гармати.
Олекса насторожено вдивляється в масу і оком старого солдата вгадує чіткий стрій. Попереду, вже ось недалеко,— невисокий міцний чоловік з чорною бородою, в плащі наопашки, в капелюсі. Бігме, гуцул! До нього то й дивись підскакують кінні і піші, прикладають руку до кашкетів і капелюхів. Один так схожий па того командира руського, що благословив Олекспних односельців на осадппкову землю. Не тільки поставою скидається. На ньому й форма геть достеменно, як у того, і — невже ж то не привиділось! — на кашкеті зірка. Не відав Олекса, що може так стріпуватися в грудях серце, пе довелося па віку стрічати рідних.
А військо поступає вгору, розпорошившись по стежинах і кругах узвозах. От-от досягне Олексиного города. І, слава богу, жоден постріл не вкрадається в рівпе, спокійне плетпво гомону. А що, коли?.. Може, оті, що забрали його корову, готують цим — з зорями — криваву січу. Від учора примовкли в долипі. Добре, коли виїхали. О, пе байдужі Олексі люди з зорямп! Оживав у ньому старий солдат, випрямляв спппу, приставив постіл до постола строго по-військовому, притиснув до стегоп руки. Вій уже ладен іти до чоловіка в гуцульському капелюсі, що спокійно віддає накази. Та солдат всередині заспокоює: якій-бо силі вистояти супроти такого війська!
Олекса пе чув, як скрипнули двері. Донька підійшла, принишкла поряд, пе насмілившпсь порушити батьківської задуми. А дивні люди бралися все вище, і Олекса з Ганнусею, сусіди, що песмілпво виглядали у вікпа, вже чули їхній сміх, руську вимову. Ганнуся не стримала буйної радості:
— Татуню, то партизани. Од сходу йдуть до нас з Ковпаком-генералом.
Мав би насваритись на доньку, хай не заводить розмов, покіль її не просять. Та досить несподіваними були її слова, як і поява війська. Мав довідатись, звідки назнала таких повип. Цікавість струмила з нього, а запитав строго.
— Папірець підняла па траві. По-друкованому написано,— відповіла татові стримано, з гідністю.
— Гаразд, грамоту пізнала. А військом цікавитись — пе жіноча турбота.
Олекса замовк. А по хвилині за Третьою горою загримів пе- чуваний грім, так пе ревуть громи в передгроззя. Не встиг і збагнути, що те означає, як пебо неначе пробили залізні шуліки 13 хрестами па крилах і вогненним дощем полили військо. Люди лягли на землю, підіймали зброю і по команді палилп. А шуліки сипали й сипали з неба вогнем. Люди, котрих вразив свппець, випростувались на камінні, коні рвали посторонки, хропли в передсмертному жаху і падали скошені.