Олекса зблід на лиці і стояв, не сходячи з місця. Тоді Ганнуся, поборовши несміливість, породжену з дитинства забороною втручатися в справи старших, взяла батька за руку і повела. Мати щось гукала їм з хати, а вони присіли па холодну сі- нешну долівку і в прочинені двері бачили весь клапоть города.
Те скоїлось за одну-дві хвилини. Там, між бійців, звелася на ноги дівчина в чорній спідниці, білій кофтині, житні коси розвівав вітер. Дівчина підняла з землі зброю — Олекса впізнав ручний кулемет. їй ніяк було баритись. Зграя залізних шулік тільки-но просвистіла над партизанським цепом, а вже друга шуміла з-за Третьої гори. Дівчина метнулася до черешні — розлога, ряснолиста, скільки літ носить вона ягоди. А зараз згодилась для іншого. Он партизанка поклала зброю па розвилок гілля і сама сховалася в вітті. Вже тріпоче в руках у неї кулемет, зрізане листя дощем сиплеться па огіркову огудину. Передній шуліка зрівнявся з розлогим деревом, захлинувся чорним димом і, здригаючись, покружляв па Першу гору. Ще півмиті промчало, ревли мотори, тоді впав з черешні кулемет, і солдати, з сотня солдатів, без слів зірвались з землі. Двоє підхопили па руки обважніле дівоче тіло.
Пролунала команда, солдати повернулись у цеп, лише одип зостався під черешнею. Розірвав сумку з червоним хрестом па накривці, довго, аж Ганнуся коло Олекси захрустіла стиснутими в кулаки пальцями, шукав там. Нарешті вийняв пакет, підняв його над головою і безпорадно розвів руками. Мабуть, в цепу зрозуміли, бо з усіх кіпців поповзли до солдата з сумкою, скидали під черешню пакети.
За Першою горою розтанув дим, мовчала Третя. По знаку чоловіка в капелюсі цеп ожив. Зібрали поранених і загиблих. Військо рушає.
До Олексппої хати наближалась фіра. Навкруг крокували середніх літ жінки і дівчата, вусаті і безвусі чоловіки. І з пимп... той командир у військовому з зіркою, що сказав колись про землю. Мовчали, час од часу поглядаючи па русокосу кулеметницю па фірі. Олекса вийшов з сіней, зняв капелюха, привітався до всіх. Відповіли радо, як знайомому. А він підійшов до командира, поцілував у щоку. Не кажучи й слова, по-молодому збігав у хату і виніс цеберку з водою. Хліба не мав в оселі, а зпав: по важкому труду люди поп’ють і води.
Командир пильно дивився на Олексу, поки той догапяв їх з цеберкою. А тоді наказав зупинити копеп.
— Може, впізнав, батьку? — запитав радіспо.— А я-то бачу, місця знайомі. Та не гадав, що пам’ятає мепе тут хто-пебудь.
— Та як не впізпатпі Землю нам приніс... Сину,— мовив зворушено і поставив цеберку на битий узвіз.
Ганнуся взяла у батька кухля і ждала, поки дівчина на фірі розімкне оксамитові вії. Давно не відводила погляду від куле- мотниці. Па круглому засмаглому обличчі залишились сліди рум’янцю. Та вій зникав швидко, і обличчя бралося немовби крейдою. Дівчина розплющила очі, але губів не змогла розтулити, і вода струмочком стікала на потемнілу смугу бинтів па грудях.
— Відпочинемо в затінку,— ледве ворухнула запеченими устами. її обережно зняли з фірн і поклали під яблунькою на принесений Ганнусею оберемок сіна. Побачила на гіллі недозрілі плоди.
— Яблука будуть,— мовила в напівзабутті.
А коли одна з подруг схлипнула і її затулили спинами, дівчина посміхнулась, і більше пе сходила з її вуст усмішка. Ганнуся дивилась на побиті камінням, поколоті терном ноги дівчини. Приязнь зігріла Ганнусі серце: ця дівчина зроду не знала гір, а прийшла до них в горн, бо їм тут скрутно. Прийшла і...
Дівчина востаннє глянула довкола.
— А впав? — запитала. Всі зрозуміли, стверджуючи, схилили голову. Від чола у дівчини сповзла воскова жовтизна, назавжди змінивши на щоках рожевий колір троянди.
— Прощай, Маріє,— повторили вголос партизани.
Не давали салюту. Може, тому, що па рахунку мали кожен набій, а йти ковпаківцям залишались тисячі кілометрів. І нелегкими будуть їхні перемоги, і будуть смерті для перемог...
— Поховаємо під яблунею, батьку,— сказав командир і ніби пояснив комусь: — Виходить, рідні з тобою...
Старий Олекса пішов за лопатою. Рідні... Не такою уявлялась зустріч. Хіба тим би допомогти. Але ж руки нездужають тримати зброю, хоч лопатою хай орудують.
Ганнуся бачила, як худорлява партизанка взяла па плечі Маріїн кулемет. Довго роздумувала, куди подіти руїнницю. Поклала на фіру. Та сивобородий погонич перевісив її собі на спину.
Вже дівчата накрили очі Марії шовковою хусткою. Схлипують по-жіночому. І Ганнусі здавлює серце. Не ховає сліз. То нічого, що бачить сльози Іванко,— прийшов і він до їхньої хати з сусідами. Може, й не полюбить її ніколи таку нетверду. Він неприступний легінь.
Командир велить партизанам рушати. Ганнуся чує наказ, і їй боляче з ними прощатись. Дівчина з кулеметом підходить до Ганнусі, допитливо дивиться в очі. Ремінь врізався в білий ситець кофтини на плечах. Дівчина тихо запитує:
— З нами пе хочеш?
Ганнусю обступають. А що? Хай іде з ппми, гори знає. Більше їх буде, хутчій додому розійдуться. Хтось подає автомат. Ой ні, того Ганнуся не вміє... То треба стріляти...