Батько дивиться з недовірою — хіба ж гідна його донька в таке військо. В погляді й острах: а що як погодиться, а він ні в чому не в силі відмовити цим людям. Іванко сміється зверхньо, по-чоловічому. Ганнуся не зводить очей з командира. Мабуть, пі до чого вона їм, коли командир мовчить. Та він вгадав її вагання.
— Подумай гарненько. А діло знайдеться...
Пам’ять малює картини пережитого... Смуток в очах кулеметниці. Так сумують люди за вмерлою мрією. Побиті камінням дівочі ноги. Фашист з осадником торсають Ганнусю в груди прикладом. підібрана на траві листівка, що стріпнула в пій тугу за втраченим: за школою, куди пішла дорослою, за книгами і їхнім, не осаднпковпм, полем...
Рушила партизанська фіра, стукає колесами. Що ж, тато й мама самі побудуть трохи. Іванко... Хіба він ждатиме?
— Іванка візьмете? — зопалу сказала. Ой, тепер про неї різне подумають.
Командир хитнув головою. Вопа кличе Іванка:
— Ходімо!
— Маю час поміркувати.— Іванко сердито відводить погляд. Дівчині пашіють щоки.
— Татуню, здорові живіть. Мамі скажіть, скоро повернусь,— цілує батька Ганнуся.
— Повернемось,— махає рукою Олексі командир.
В’ється круто гірська стежка-плай. Давно йдуть, а Гаппусі видно, тільки озирнеться: стоїть, па лопату схилився, її тато.
До схід сонця й сьогодні скриплять двері в Олексипій хаті. Оглядає гуцул обійстя. Яблуня не старіє, не в’яне ялиця, пе одцвітають квіти. Хтось кладе вінки і саджає гвоздики й жоржину, щоб восени і взимку не пустіла могила під яблунею. Вже й старої нема, а люди не дадуть пустіти тій могилі. Олексі тепло від людської уваги. Кожної днини, як іде до худоби колгоспної, він таки першим постоїть отут. От тільки Олексу роки змінили. То обмппав Івана, а тепер немає й сусіди кращого. Стрінуться на стежці, задимлять люльками. І мовчазне запитання вгадує щоранку Олекса в очах Іванових.
Нема?
Нема...
Так само мовчки відповідає Олекса. Вмерла в батьковім серці образа. Пізно пішов. Іване, партизанити, пе настиг, пе привів Ганнусі з походу додому. Стара гуцульська забігальщина не дозволила тобі, хлопче, послухатись жіночого розуму. Карайся...
Де?
Од Карпат далеко од сходу сопця наші люди. Приберуть могилу, цвіту насіють...
Старий Олекса пе часто так міркує. Не часто нагадує Іванові і про дівчат файних, що виспівують па пришкільному майдані коломийок. Любить гуцул годину, в яку шумлять смереки і зривається з вершин каміння. Тоді чує віп рідні кроки.
До Києва повільно наближався переповнений пасажирами петербурзький поїзд. Особливо багато народу набилося у вагоні третього класу. Люди, переважно бідняки в убогій одежі, тіснилися тут по четверо й більше на нижніх полицях, лежали скрізь на верхніх, сиділи на своїх речах у проході. Було чимало небагатих, скромно одягнутих студентів вищих петербурзьких шкіл, що їхали на різдвяні канікули. І лише кілька гвардійських солдатів, що відбули вже п’ять років військової служби й повертались додому, виділялися блискучими мундирами серед сірої, як говорили тоді, публіки.
Стомлені довгою, з трьома безсонними ночами, дорогою пасажири здебільшого дрімали в напівзабутті, розморені вкрай тяжким повітрям і духотою від парового опалення, дихання маси людей та махоркового диму.
В одному з відкритих купе, біля вікна, схилився на свій чемоданчик молодий чоловік років двадцяти трьох. Він був у благень- кій тужурці студента Петербурзького технологічного інституту, не втручався в розмови сусідів і стомлено мружив великі вдумливі і трохи ніби сумні чорні очі. Чорне густе волосся спадало в студента хвилястим пасмом на високий лоб і разом з темною борідкою відтіняло ніжну білизну його худорлявого, але дуже гарного обличчя з тонким і рівним носом та чітко окресленими устами. Всю дорогу молодий чоловік чомусь і па жодну хвилину не розлучався зі своїм чемоданчиком, наче віз у ньому дуже коштовні речі.
Навпроти пього згорбилася старенька бабуся. Вона часто зажурено зітхала, а іноді схиляла голову на коліна і, мабуть, беззвучно плакала: її худенькі плечі помітно тремтіли.
Поруч з бабусею сидів широкоплечий літній чоловік, з рудуватими пишними вусами і старанно підрізаною клинчиком борідкою. Важко було вгадати його соціальний стан — так упевнено й солідно тримав віп себе, незважаючи на свій досить непоказний одяг. Та в дорозі, коли перевіряли квитки, виявилося, що віп працював слюсарем па залізниці і їхав по залізничному квитку на свята до сипа, дорожнього майстра в Ніжині.
Л на краю полиці розмістився з численними пакунками огрядний батюшка, що відрізнявся од іншої публіки своєю досить шикарною рясою. Він так запально накидався па тих, хто просив його дати місце присісти, що всі враз відступали од нього з подивом і навіть з деяким острахом.
В тому, щоб одстояти купе від нових пасажирів, енергійно допомагав червонощокий кінногвардієць, який займав місце з своєю кованою, яскраво пофарбованою скринькою напроти батюшки. Внаслідок їхніх заперечень внизу цього купе їхало весь час тільки шість душ, а пе вісім-десять, як скрізь у вагоні.