Навіть шостий пасажир почував себе тут, очевидно, пе зовсім упевнено — весь зіщулившись, віп ніяково примостився між кінногвардійцем і студентом. Це був пошкоджений віспою, щуплий, пемов виснажений хворістю або голодуванням, пе старий що селяппн, у латаній свитці, з великою шкіряною торбою через плече. Ні свитки своєї, ні торбини віп усю дорогу пе скидав, майже нічого пе їв і тільки морщився, як від гострого зубпого болю. Його не раз запитував залізничник, що з ним таке, але селянин довго нічого пе відповідав. Та нарешті, зовсім уже несподівано, стиха промовив, що віп їздив у столицю «до самого царя».
Почувши це з уст обшарпаного пасажира, всі в купе переглянулись. Навіть бабуся підвела голову і з якоюсь ніби падією в заплаканих очах подивилася па селянина.
— До царя?! — майже разом скрикнули батюшка й кіппогвар- дієць.
— Та невже? — здивувався і слюсар. — Так розкажи тоді, друже, до ладу, чого саме... в якій справі здумав тп їхати до царя?
І, плутаючись, передаючи багато зайвих подробиць, селяпип розповів історію, таку характерну для тих чорних часів. Років з двадцять тому поміщик їхнього села, нащадок гетьмана Скоропадського, захотів округлити свої землі за рахупок селянських, а селян відсунути на болота і за допомогою мирового посередника почав тягати селян по судах. Спочатку справа все відкладалася, та поміщик, підкупивши старшину, писаря і иайбагатшпх глитаїв села, дістав підроблену ухвалу громадян на свою користь. 1 потім суди пішли вже за паном. Ото й стало селянам з діточками їхніми хоч у домовину лягай. Та, щоб пе загинути, ухвалили вони громадою звернутися до царя.
— Ну, і... що ж? — мов зітхнула, вимовила бабуся.
— Не... не допустили. Благав за громаду, в ногах валявся, але... в потилицю надавали, викинули за двері й мало-мало не заарештували ще,— почулося у відповідь.
— Чого й треба було чекати,— похмуро зауважив залізничник.
І раптом селянин ударив себе в запалі груди кулаком і з од- чаєм у голосі скрикнув:
— Що ж я тепер пашим людям скажу, що? Пробі, що я скажу їм?!
— А те, що па царів та па богів надійтеся, а краще — самі про себе дбайте,— промовив слюсар.
В очах студента, який пильно прислухався до розповіді, блиснув рішучий вогник. Здавалося, хотів сказати вій щось таке, що підтвердило б слова слюсаря, та все ж... стримав себе і почав дивитися у вікно.
— Учіть, учіть, щоб підняли ще в них, спаси господи, бунт проти поміщика,— процідив крізь зуби батюшка.
— Та щоб добрих пагаїв покуштували й до Сибіру пе одного з них поспали! Авжеж, так! — додав кінногвардієць і суворо глянув па залізничника.
Але той зневажливо махпув рукою і так само підкреслено сказав:
— Що там Сибір для тих людей, що їм і вдома без землі каторга. Та й в Сибіру люди живуть. Не такий-бо страшний чорт, як його... І до того ж нелегко силу людей до Сибіру загнати. Ви ж, певно, чули, батюшко, про великий страйк робітників на фабриці Морозова проти штрафів? Чули?..
Батюшка й кінногвардієць розгублено переглянулись, пе знаючи, видно, як повести себе, а слюсар сказав далі:
— За цей масовий виступ хоч декого з робітників спочатку й заарештували були, але суд усе ж виправдав їх, і кінець кінцем виграли вони всі чимало. Цар, як самі знаєте, змушений був видати закон проти несправедливих і надмірних штрафів.
— Не змушений, а сам милостиво соізволив,— протягнув панотець.
— Та казав цигап, що сам признався, а не за горло його здавили.
— Ну, зпа-єте, спаси господи, за такі слова і відповісти можпа!
— Авжеж!..
— Відповісти! За віщо?.. Так, виходить, ви обидва проти царського закону суперечите! Га? — ще похмуріше глянув вусач па співбесідників, які остаточно розгубились і замовкли. Взагалі поводив він себе нешанобливо з батюшкою. Ще тільки той зайшов до купе і розташувався з своїми пакунками, слюсар, підморгнувши, запитав його: — 3 доносом їздили, отче, до столиці?..
— Не з доносом, а із скаргою,— статечно відповів батюшка. А коли згодом почав він висловлювати своє пезадоволеппя з приводу тяжкого повітря й тісноти у вагоні, залізничник зовсім ужо насмішкувато порадив йому пе жалкувати грошей і купувати завжди квитки до першого класу, де немає тісноти. Це розгнівало панотця, і він одвернувся від залізничника.
Але слюсар, мабуть, не любив мовчати і звернувся з запитанням до студента, та, одержавши від нього стислі відповіді, почав розпитувати бабусю, чому вона така сумна. Бабуся, то зітхаючи, то плачучи, уривчасто розказала, що вона їздила в Петербург попрощатися з донькою-курсисткою, біле личко якої, напевно, востаннє бачила. Та-ак, пе пригорне вже вона, мабуть, ніколи любу голівоньку своєї доньки, не гляне в її ласкаві ясні оченятка, пе поцілує в рожеві вустонька, бо висилають нещасну дівчину до Сибіру, в якесь село Тайгу, Томської губернії...
Почувши слово «Тайга», студент чомусь здригнувся і також хотів щось сказати, але й на цей раз стримався.
— Що посієте, те й пожнете,— повчально зауважив батюшка.
— Авжеж! — прогув кінногвардієць.