— Ет, отче, коли б ви самі пожали все те, що посіяли, то пе донесли б додому — лопнули б,— його тоном сказав слюсар.
Це вкінець розгнівало панотця. Метнувши па вусача злісним поглядом, він одвернувся. А залізничник, мов пе помічаючи нічого, став з підкресленою зацікавленістю розпитувати кінногвардійця, куди він їде і що має робити в майбутньому. Заохочений увагою, кінногвардієць докладно розповів, що їде на Катерино- славщппу, де в його батька двадцять сім десятин землі, але що сам він, звикши до столичного на всю губу життя, аж ніяк не згоден працювати па ній. Хам там бруднять свої руки молодші брати, а він ось, заслуживши па царській службі старшого унтер- офіцера, має повну падію влаштуватися станційним жандармом, як і його дядько, теж колишній гвардієць.
— В жандармах служити — лахваї Там теж, як і в них ось, у батюшок, із живого і мертвого користь іде...
— Невже і з мертвого? — усміхпувся залізничник.
— Авже-еж! От у дядька на станції хтось задавив старого буфетчика, коли той ніс виручку вночі додому, так дядько так залякали молоду вдову буфетчика та її заможних залицяльників, що незабаром будинок собі па всю губу збудували, трактир у ньому відкрили. Оце по-моєму!..
Може, ще довго розповідав би про дядькові прибутки майбутній жандарм, але хтось крикнув, що поїзд підходить до Ніжппа. Слюсар, не поспішаючи, одягнув свій куций кожушок і, коли поїзд припинив хід, низько вклонився бабусі іі селянинові та злегка студентові. Потім, обернувшись до кінногвардійця, голосно промовив:
— Ну, бачу, і пес же па всю губу з тебе, негіднику, вийде! — і, пе поспішаючи, пішов з вагона.
Кінногвардієць з несподіванки сторопів і тільки переводив очі з одного сусіда па іншого. Все ж зірвався був на ноги і, крикнувши: «Я йому покажу пса!»—побіг з купе, але згадав, мабуть, могутню постать слюсаря та свою скриньку — вмить повернувся.
А студентові технологу пригадалося повне презирства й обурення Шевченкове:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
«Дійсно, яка погань цей кіппогвардієць з його прагпеппям стати катом свого пароду! — швидко перебігали в студента одна за одною схвильовані думки.— Та, можливо, пе меншим за кінногвардійця негідником є і відгодований панотець з його єлейним «спаси господи» і лукавою душею охоронника царського ладу. Отже, скільки вже в одному купе довелося побачити погані. А скільки її в ці жахливі чорні часп в усьому вагоні, в поїзді та надто ще в цілій Росії!..»
Правда, чимало вже є подібних до залізничника та бабусиної допьки-курсистки. Якими світлими зорями серед суворої темної ночі з’являються вони!
Під впливом думок технолог труснув своїм буйним волоссям, підвівся й притулив своє палаюче обличчя до запітнілого холодного вікна.
Не хотілося йому хоч чимсь виявити своє гаряче співчуття бідолашному селянинові з його невимовно болісними переживаннями, що но везе він із столиці нічого доброго своїм односельчанам та їхнім голодним дітям, що пе зможе зарадити страшнііі селянській біді. Як хотілося теж підтримати слова слюсаря, що не треба пі на кого надіятися їм, а тільки па власні сили... Так, тільки па свої власні сили потрібно надіятися.
Та цього нізащо не міг сказати селянинові в присутності всіх у купе. Йому тоді враз так яскраво пригадалися вказівки того, хто послав його в цю подорож, про потребу в умовах конспірації пещадпо придавлювати в собі всякі сторонні порпви й співчуття — потребу пам’ятати завжди, що від єдиного необережного слова можпа провалитися не тільки самому та зв’язаним з тобою людям, а головне — провалити доручену йому дуже важливу справу.
Тож, безумовно, справа — пад усе! От тому саме стримав він себе і з бабусею — не сказав їй жодного втішного слова. А як хотілося йому сказати найбільше про те, що він сам колись що малим хлопчиком жив кілька років у тому сибірському селі Тайга, куди висилали бабусину доньку, що й там, у далекому глухому селі, живе чимало засланих туди чудових, передових людей та що вопи підтримають її, дівчину, не дадуть загинути їй...
І випливло із сірявп, постало в пам’яті технолога його власне неймовірно тяжке дитинство.
Невелико село па Київщині. Вбога похилена хатинка. І ось там у ній, мов у тумані, пригадує він себе п’ятилітнім хлопчаком. Вже трохи краще пригадує свою бліду й худу, виснажену горем та пестатками молоду матір, яка народила його через місяць після заслання батька в Сибір. Тому, певно, особливо врізалися в нам’ять йому такі страшпі, такі облудні для малого хлопчика слова «матп-каторжапка», «сип каторжанина». Но знав же тоді малий Петрусь, що він має повне право гордитися, бо віп є сип політкаторжанина Кузьми Запорожця, який 1872 року очолив заколот своїх односельців проти поміщиків — графів Браніцьких. От за що заслали батька Петруся до Сибіру па п’ять років каторжних робіт та потім ще на десять па поселення в село Тайгу, Томської губернії. І, відбувши каторгу та оселившись у Тайзі, батько зараз же виписав до себе дружину з ще не баченим синком своїм.