Вийшовши з конторки, Петро Запорожець озирнувся, і яким непоказним здався йому тепер, після петербурзьких велетнів будинків, Хрещатик з його досить одноманітними п сірими будинками, що були найвище — триповерховими. Технолог постояв з хвилинку, вирішуючи, чи зайти йому відвідати своїх братів, що вчилися за його допомогою теж у реальній школі. Дуже хотілося побачити їх, особливо молодшого з них, Миколу, але все ж вирішив не спокушатися цим. Сівши в другий номер трамвая, він поїхав на вокзал. Тут було тепер, на святки, мало пасажирів, і Запорожець легко дістав квиток.
Незабаром посланець Ілліча їхав уже з Києва петербурзьким поїздом.
Кримська осінь сорок другого року.
З моря повівав солоний вітер.
З-за обрію, з імлистої далини накочуються, насуваються на севастопольські руїни білі буруни хмар і темно-зелені вали хвиль.
І залізобетонний дот з круглою баштою нагорі, здається, пливе назустріч морю, хмарам і хвилям. Ніби крейсер, який виходить назустріч несподіванкам і небезпекам війни з суворим, мертвим гарнізоном на борту.
З мертвпм гарнізоном матросів берегової оборони.
З мертвим, але нескореним...
Завжди й скрізь вважали вони себе моряками. Хоч Батьківщина поставила їх па грані води й суші. І, виконуючи волю Батьківщини, стали вони на смерть між водою й ворогом па грані безсмертя.
І з тієї грані тепер спокійно й мужньо вдивляються у вічність.
Одвічний рух стихій — води й повітря — розбивається об залізні груди їхнього крейсера. І вони пливуть і вічно будуть пливти назустріч ворогові — моряки мертвого і вічно живого в пам’яті людській, непереможного гарнізону.
їх кілька десятків: москвичі, кияни, одесити, севастопольці. Виноградарі Грузії і хлібороби Білорусії... Шахтарі Донбасу і ковалі Уралу — згуртовані Батьківщиною в один незламний і безстрашний гарнізон.
Сама смерть не зрушила їх з бойових постів...
Тихо й моторошно в казематах дота.
Зіпершись ліктями па стіл, сидить біля телефону у своїй рубці комендант гарнізону. На устах його, здається, ще не захололи слова останньої команди. В бойовому порядку застигли біля гармати замкові, наводчики, піднощики набоїв. Всі па своїх місцях, всі готові до боротьби.
Глибока тиша останньої хвилини перед боєм. Ще мить — і забулькотять в рурці телефону слова донесення, і по тому пролупає спокійна команда: «...амбразура... орієнтир... вогонь!..»
Але тут хвилина — вічність. І комендаптова команда, нечутна і недоступна звичайному слухові, давно вже зринула в віки.
Команда па бойових місцях, але... жодного снаряда, жодного патрона, лише повно навколо порожніх вистріляних гільз.
Непорушні, застиглі постаті людей, непорушно застиглі погляди сталево-білих очей.
І тільки людська уява може відтворити останні слова команди, останні дії мертвого гарнізону.
...Закінчився героїчний опір зруйнованого міста, і ворог вдерся до Севастополя.
З кожної амбразури по черзі комендант одержав донесення про те, що вийшов останній пабій.
Не було шляху до відступу. Були два засоби мужньо піти з життя для тих, хто живим ворогові не здається, вниз — у воду, і вгору — в повітря.
— Запальники — по місцях. Приготуватися до вибуху,— наказав командир.
Гарнізон приготувався страшною бомбою зринути в повітря. Але зринути разом з ворогом, який наважиться підійти...
Та ворог, розлючений втратами, був боязким і обережним. Він знав, що чекає його біля дота, він боявся дивитися смерті просто в очі. Він лютував і шаленів оддалік, не наважуючись підійти ближче як на кілька десятків кроків...
Гарнізон, прийнявши команду «струнко», заспівав «Інтернаціонал»...
Спів приглушив тріскотняву вибухів і свист куль.
Довго, надто довго спливав час. Давно відлунав гімн. Чіткіше почав вирізнятися шум пострілів. Кулі вривалися в відчинені амбразури, осколки брязкали об жерла гармат. Пострілом з гармати збило перископ.
— Закритп амбразури! — наказав комендант і звернувся до гарнізону раптом потеплілим, зовсім не командирським голосом: — Друзі, вмремо за нашу Радянську Батьківщину! Але... слово честі, я не хочу йти з цього світу, не прихопивши з собою ще якогось десятка фашистів. Почекаємо, аж поки вони не підійдуть.
Відповіддю йому була мовчазна згода гарнізону.
— Задраїти люки.
Незвичну команду зрозуміли одразу. Адже вони були справжніми моряками!
З глухим гуркотом зачинилися герметпчпі двері і закупорили їх від денного світла.
Довго, надто довго спливав час. Година... п’ять... чп й кілька діб.
Тьмяно світили, затухаючи один за одним, акумуляторні ліхтарики, розмірено схлипувала, нагнітаючи повітря, помпа.
А порог засів облогою, цього йому досить. Bin не хоче нових втрат, він не підійде зовсім, він чекатиме, аж поки вони самі здадуться на милість.
Але тут па мплість не здаються.