Востаннє схлипує і захлинається помпа. Нарешті зовсім змовкає... Десь там па горі ворог знайшов повітряну артерію і перегородив доступ повітря. Тиша іі темрява. Повітря непомітпо густішає. Важко нависає над головами стеля, й каземати стають тісними. Комендант уже збирається кинути останнє слово: «Запалити!..» Однак стримується. Бо ворог таки мусить бути покараний!
Комендант пропонує умирати поволі, під нестачі повітря, адже їм квапитися вже нікуди, а ворог, може ж таки, не витримає, наважиться підійти раніш. І тоді...
Важче, гулкіше калатають серця. З темряви насувається невблаганна смерть. І в обличчя смерті, тихі, але важкі, ніби виважені, зрипають слова:
— Згода...
— Згода...
— Згода...
Ворог так і пе підійшов.
Минали дні, тижні, місяці.
Насували на берег хмари, напливало море. І незайманий стояв дот, тулячись до рідного моря, захищаючи свій тіснпй берег, клаптик нездоланної радянської території в ворожому оточенні.
Ворог боявся навіть мертвого гарнізону. Грізна слава супроводжувала захисників Севастополя. Вони мстять навіть після своєї смерті. І фашпстп боялися.
Аж через кілька місяців не витримали. Незаймаппй дот турбував їх як недокінчена справа, як загадковий привид, який може раптом ожити.
Та самі вони іі зараз боялися підходити. Вони знайшли старого чоловіка, колишнього сторожа одного з севастопольських заводів. Спочатку обіцяли йому нагороду. Коли ж чоловік відмовився, тикнули йому до рук міновловлювача, яким старий ніколи в житті пе користувався, і погнали поперед себе автоматами.
І віп пішов.
Гітлерівські вояки — було їх, цікавих, з двадцятеро,— зупинилися все ж на порядній віддалі. Адже кулі з автомата можуть влучити далеко.
Спостерігаючи здаля з холодною цікавістю, чекаючи на те, як цей старпй зрппе в повітря, вони навіть посміхалися поблажливо і презирливо.
А він пішов.
Йшов повільною ходою. З моря назустріч йому віяв вітер, котилися, напливаючи па берег, хвилі. І, грізно насторожившись, здавалося, плив уперед, у відкрите море, залізобетонний крейсер.
Мін пе було.
Та, пласпе, віп їх і по шукав.
З зусиллям відчинив важкі герметичні двері. Не зважаючи па важко, спорте повітря, поволі зійшов сходами вниз. Чиркнув запальничкою. Кволі жовтаві відсвіти застрибали по стінах похмурих казематів.
Грізне й велпчпе видовище постало перед очима.
Здавалося, що лише хвилину тому якийсь химерник зачарував цілий дот і він застиг у німій непорушності так, як його захопив вічний спокій. Здається — одне лише слово, один порух, наказ, і одразу заговорять усі гармати.
У першому казематі па ящикові біля бікфордового шнура сидів моряк. Лікті моряка вгрузли в коліна. Між пальцями правиці стриміла коробка сірників.
Старий зрозумів усе... Взяв сірппки з руки бійця, випростався і зняв кашкета.
Довго стояв так в німій задумі, вслухаючись у мертву тишу казематів. Потім швидко, ступаючи через два східці, пішов до виходу. Вороги чекали на нього, заінтриговані і здивовані довгою відсутністю. І от він вийшов живий і пеушкоджепий, віп махає рукою. Боятись нічого. Юрбою, переганяючи одпп одного, фашисти рушили до дверей.
А старий знову зайшов першим. Затуливши спиною мертвого матроса, зачекав, поки зраділі вороги розійшлися по казематах. Потім, не поспішаючи, нагнувся. Блиснув і заколивався кволий вогпик. Заіскрив, з радісною злістю зашипів раптом ожилий шнур.
Старий спокійно випростався. Сперся плечем об стіну і, ніби відпочиваючи по роботі, запалив цигарку.
Та хтось з тих уже помітив. Хтось зчипив галас. Якийсь офіцерик уже опинився біля нього. Збожеволілі від жаху, округлені очі вп’ялися в його обличчя. Мигнула цівка пістолета.
Старий презирливо посміхнувся їй назустріч і... в цей час стіни каземату здригнулися.
Вибуху страшної сили піхто не встиг почути. Дот рвонувся в повітря, і стіни його розкололися...
Мертвий, але нездоланний гарнізон, поховавши ворогів під уламками бетону й заліза, зринув угору, в повітря. Відплив у свій останній рейс. Рейс у вічність...
Цю дику, але повчальну історію я чув від полоненого солдата гітлерівської армії — австрійця з хитрим ротом лисиці й гострими колючками очей — від єфрейтора Вальтера Шульца.
Він розповідав, захлинаючись, поспішаючи, ковтаючи слова, з улесливістю раба, якого привчили бути аж надто прислужливим. Він вигинався переді мною в три погибелі. Він змішував німецьку мову з російською, яку трохи знав.
Подія трапилась недавно. Цієї ночі Шульц вартував у штабі свого гарнізону. До лейтенанта Гофупга, його командира, завітав у гості старий приятель, кореспондент якоїсь газети, Ратман. Це було зайвим приводом випити рому чи вина.
Проте і без цього лейтенант не забував щовечора перехилити по чарці. Лейтенанту осточортіла війна і все па світі остогидло. На цей раз він покликав до себе і свого родича — обер-єфрейто- ра Зеера, боягуза і хама, матусеньчиного синка, що всю війну ховався за спиною лейтенанта.