— Тепер скажи, хто тут твій ворог? — настоював Гофунг.— Оцей руський, так?
Лейтенант показав рукою на Суслова. Книш глянув на пораненого бійця, що ледве тримався на ногах. Кпиш думав: чого від нього хоче оцей німець? Книш усе любив додумувати до кінця. Він думав і говорив повільно. Така у нього вдача.
— Ти не розумієш мене? — зловісно, стримуючи себе, проказав лейтенант, якому ставало соромно перед Ратманом і перед обер-єфрейтором Зеером. Особливо перед Зеером. Лейтенант відчував, що тоіі жовторотий хлопчисько безмірно радіє зараз, тільки боїться показати свою радість.
— Розумію,—буркнув Тарас Книш.
— Говори.
— Л що ж мені говорптп? Все ясно,— сказав Кпиш і глянув па Суслова.
— Ясно. Цього мені й треба,— зрадів лейтенант Гофупг.
— Слава богу, що й вам цього треба,— в тон йому додав Кпиш.
— Ти, українець, завтра поїдеш додому. Зараз тобі віддадуть твоє обмундирування. Ти будеш служитп Україні, нам допомагати. Плюнь твоєму ворогові в очі і бий його! Бий!..— Лейтенант підбіг до Книша і, вже не в силі стримувати себе, повторював, щоб той бив. Кпиш па мить згадав жінку, трійко дітей, батька, матір, що лишилися па Київщині, біля старовинного Корсунь- міста... «Діти мої...»
— Кого ж бити? — повільно, здивовано спитав Кпиш, перемелюючи в голові думки. Бо він думав і робив усе повільно, досконало, чесно.
— Бий його! Свого ворога бпй... Плюй па нього, топчи ногами... руського... А не битимеш, я тебе вб’ю,— просичав лейтенант па вухо Тарасові Кпишу.
— Пого? — спитав тихо Кпиш і показав па Суслова, що напружено, останніми зусиллями волі тримався біля стіни і з посмішкою дивився на збудженого німецького лейтенанта, який і нацьковував па пього червоноармійця.
— Офіцер думає, що всі люди собаки...— Суслов усміхнувся сам собі...
І раптом Кпиш відчув огиду, що заполонила всю його істоту. Цей німецький офіцер здався йому потворою, що в’ється навколо і пібп петлями обплутує серце.
— Бий його!.. Удар, топчи!.. Плюнь йому в очі, твоєму ворогові. Убий його, інакше я скажу, і він тебе вб’є! — повторював п’яний лейтенант на різні лади. Він горів від злості, відчуваючи па спппі скептичний погляд свого друга Ратмана і сховану байдужість, притамовану злорадність боягуза, недоростка обер-вф- рейтора Зеера...
Відчуваючи перевагу внутрішньої сили Тараса, лейтенант втрачав витримку і силу волі.
— Я з тебе шкуру пасами здеру, коли не вдариш! — уже заверещав він.
Книш стояв нерухомо. І раптом віп випрямився.
— Я вбиваю ворога! — скрикнув Кпиш. Від його вигуку шибки дзенькнули у вікні.
Лейтенант па секунду остовпів, і Тарас Кпиш скористався з цієї секунди. Він зосереджено, досконало, зібравши всю свою могутню силу, вдарив ногою в живіт лейтенанта Го- фупга.
Лейтенант Гофупг тупо вдарився головою об протилежну стіну і заспокоївся навіки, двічі сіпнувши погами.
— Тепер прощавай, брате,— сказав тихо Тарас Книш, вклоняючись Івану Суслову.
Так прощаються друзі після роботи, щоб на ранок зустрітись знову.
В цю мить, мов на пружині, відкинуло переляканого на смерть боягуза, обер-єфрейтора Зеера, і він, не цілившись, випустив обойму з револьвера в обох поранених бійців.
Тарас Кпиш упав не зразу. Він здивовано поглянув смерті в вічі, потім поточився і впав у бік Івана Суслова. Обличчя стало спокійним, тихим, ясним. Таке вдоволення приходить після дбайливо зробленого доброго діла, в яке людина вірить і тому віддає за нього своє життя.
— Прости, брате,— встиг вимовити Іван Суслов, вражений у серце гострою кулею. Він повалився навхрест через груди Тараса Книша.
Цілу ніч довкола палахкотіли пожежі. На суворому пебі неспокійно бовдурились багрянисті дими й хилиталися в темряві, мов скривавлені куски м’яса у ятці.
В пасторожепііі гущі прибережних лугів утікав тихцем Дністер від кривавих пожеж.
Село не спало...
Чоловіки й жінки, старі й підлітки стояли збитими гуртами на вулицях та воротах і боязко дивились на скривавлене небо, тривожно пригортали дітвору до грудей, півголосом розмовляли про новину страшну:
— Ідуть, як татари...
— Цілі села палять, чоловіків вирізують, жінок із дітьми у вогонь кидають живцем...
— В Усті жінку з дітьми зачинили в хаті і підпалили, в Пісочній мучать людей і стріляють на цвинтарі, у Верині язики відтинають, а в Демінці очі виколюють та дітей ріжуть багнетами...
Ходить селом тривога, червоніє хмарами иад хатами, поре піч вогнистими язиками, як ножами.
А на подвір’ї читальні зібралися хлопці й чоловіки на раду. Комсомолець Грицько, що відсидів три роки в тюрмі та досі жив у підпіллі, шмагас хлопців словами різкими:
— Мухи восени люті, тому й кусають. Так і папи перед смертю казяться. Бо із сходу йде вже Червона Армія нас визволяти, і пани знають, що це остання година їх на наших землях. Тому так і палять, ріжуть, мордують села за селамп.
— Треба втікати з села, не чекати різні,— озвався хтось із гурту.— Про Червону Армію, може, хтось видумав та пустив поміж люди, а поки сонце зійде — роса очі нам виїсть...