Єфрейтор Вальтер Шульц, як і належить спритному лакею, мав звичку підслухувати під дверима свого господаря. Але початку суперечки він пе чув. Він лише яскраво почув удар кулаком по столу й нервовий впгук лейтенанта Гофупга:
— Я солдат, я газет не читаю! Я пройшов війну, і я тобі зараз доведу, хто правий. Українці, киргизи, татари і ще різні там дикі людці тільки чекають, щоб вчепитись один одному в горлянку. А руські... Ось зараз побачиш, як всі оті племена ставляться до руських,— лейтенант п’яно зареготав. Кореспондент щось відповів, і лейтенант Гофунг крикнув:
— Єфрейтор Шульц!
— Слухаю! — На порозі завмер єфрейтор Шульц, витріщивши маленькі колючі очиці на нерухомому багровому обличчі ненажери, готового до будь-яких послуг. Єфрейтор Вальтер Шульц відразу помітив, що лейтенант Гофунг уже добре випив. На сухому кам’яному лобі лейтенанта рясно висипав нездоровий піт, очі помутніли, стали неспокійними, і він шукав, на кому вилити свою злобу. Під таку пору краще не потрапляти йому під РУКУ- „
— Єфрейтор Шульц, подайте сюди обох полонених, приведених вранці,— наказав лейтенант.
— Слухаю! — Єфрейтор зник.
За кілька хвилин у кімнату ввели спочатку одного, потім другого червопоармійця. Вопи й замкнені були окремо. їх допитував лейтенант лише один раз, але не встиг ще виявити себе як слід. Червопоармійці стояли напівголі.
— Йдіть, Шульц,— нетерпляче махнув рукою лейтенант.
Шульц вийшов за двері. Там він припав вухом до щілини.
— Чому вопи так одягнені? — спитав Ратман лейтепапта німецькою мовою.
— Поздиралп, чорти, все. Ранком у них був пристойний вигляд. Та яка різниця? Не однаково, в якій одежі здихати? Завтра їх з охотою розстріляє після допиту цей самий Шульц...— Захопившись, Шульц несподівано для себе проговорився. Я вдав, що не розчув його прізвища, і віп почав похапцем вивертливо замітати сліди лисячим хвостом. Адже він ненавидить німців! Зрозумійте, ненавидить!
Це ж німці здерли з полонених чорвопоармійців всю одежу і взуття.
Червопоармійці стояли босі. Тіло в пих було ледве прикрито брудним ганчір’ям. А троє німців сиділи з байдужпм виглядом, ніби все було звично... Звично, що високий червопоармієць соромливо загортав голе тіло в дірчастий шматок брудного рядпа, а молодий, низенький, тремтів у самих драних, гнилих штанях.
У одного з червопоармійців, у високого, була перев’язана ганчіркою ліва рука біля самого плеча, і там запеклася кров. А в другого, низенького, кволого, голова обмотана брудними уривками рушника.
Вони і в полон потрапили тому, що зомліли від ран.
— Тп розумієш російську мову,— сказав по-німецькому лейтенант Ратмапу.— Я поговорю з ними. Запам’ятай, один з пих українець, другий руський. Зараз побачиш, що буде,— посміхнувся лейтенант. Ратман кивнув головою. Тільки обер-єфрейтор Зеер сидів з виглядом надутого, відгодованого німецького гусака.
Лейтенант повільно поверпувся до низенького червоноармій- ця, що ледве тримався па ногах від болю.
— Вранці я розмовляв з вами, з кожним окремо,— досить чистою російською мовою сказав лейтенант Гофунг.— Ти руський?
— Руський,— хрипло, байдуже відповів червопоармієць.
— Прізвище?
— Суслов, Іван.
— А тп — українець?
— Так, українець,— бадьоріше, ніж Суслов, відповів другий. У нього була менша рана й більше сил.
— Прізвище?
— Книш, Тарас.
— Скажи, українець, ви були в одній частині з цим руським? — спитав Гофунг, недбало скосивши очі на Суслова.
— Ні, я вперше в житті його бачу,— поволі відповів Книш, чекаючи, що буде далі. Він говорив правду — Суслова він ніколи не бачив.
— Хто твій ворог, скажи, українець? — раптом спитав Гофунг.
Тарас Книш мовчав. Він знав, хто його ворог. Ллє чекав. Bin думав довго, така з нього людина. Проте, коли вже Тарас додумував до кінця, тоді ніхто не міг його переконати в протилежному.
— Ну,
Що ж його відповісти? Книш Тарас вперше в житті бачив так близько стільки живих німців. Оце вони такі, ага... Але він з жахом зрозумів, що в нього в серці вже не злоба, а саме презирство. Німці були йому огидні. Огидно було дивитися па того, хто допитував. Він був ніби приречений. «Так і 6. Цей офіцер втратив усе в жптті і більше ніколи нічого не знайде,— подумав Тарас.— Що в нього попереду, у того німця? Жах, туга і смерть». Тарас прочитав смерть в очах у лейтенанта Гофунга. 1 ніскілечки його не боявся. Не боявся... Вранці ще було страшно з незвички, а тепер Тарас все думав, і до нього прийшов спокій. І ще бажанпя, щоб все це скоріше скінчилось.
— Значить, ти не зрозумів, що я тебе питаю? — повільно сказав лейтенант.— А що ти на Україні робив до війни?
— Був стельмахом у колгоспі імені Тараса Шевченка,— зразу сказав Книш.
— Шевченко... Ага... Тоді чудово,— всміхнувся лейтенант Гофунг і налив у велику склянку спочатку рому, потім вина і спирту.— На випий, українець, зігрійся. 1 не бійся мене. Я тобі нічого не зроблю.— Лейтенант подав склянку з питвом. Книш жадібно випив половину, а другу подав Суслову. Лейтенант схопився і взяв його за руку.— Пий сам!..— Книш трохи подумав і випив все до дна.