— Хай тікають жінки,— перебив Грицько,— діти, старі п боягузи із запічків. А молодим соромно тікати. Інші села боронились, хлопці? Боронилися, як самі чули. А ми що таке — барани на заріз? Боїмося помірятись з панами?..
— Правильно, Грицьку! — загули навколо.— Оборонимо села — не оборонимо, але таки не віддамо панам на поталу задарма.
— А чпм же ти будеш боронитися, один з другим? — вставив знов хтось із старших глузливо.— Голіруч підеш проти куль і заліза?
В гурті загуло як у вулику. На запитання: «Хто мас рушниці та кулі?» — тут і там посипались оклики:
— Я маю.
— Я теж.
— У Павла Бриня є аж дві.
— У Палажки залишили поляки...
Нараховано шістдесят три гвинтівки, кільканадцять магазинів куль, три кулеметні стрічки та чотири ручних гранати. Поки обчислювали, по скільки-то куль випаде на гвинтівку, з гурту висунувся наперед старий сільський сторож бідняк Тимко Рибак і з досади аж кинув шапкою до землі.
— Ех, таку нашу панську мать за печінку! — сказав з серцем.— Скидали ми перед тим панством шапки цілі віки, пили вопи пашу кров змалку до сивого волосу з кожного, а тепер слухав я тебе, Грицьку, і вас, хлонці-молодці; слухав я вашу бесіду отут, газди, і кажу, старий, що таки за хлопцями правда... Баби й дітвора хай тікають, а ми таки повоюємо, хлопці, з папами. Не так?
— Повоюємо, діду Тимку, повоюємо з офіцериками й поліцаями! — загомоніли навкруги.
— Отож-то. А як уже воювати, так воювати — хай же і я, старий, щось до добра причинюся, коли на те йдеться. Слухайте ж, хлопці. Перед тижнем почувало в нас, як знаєте, польське військо та й залишило, тікаючи, кулемет у садку. Взяв я це та й сховав від людських язиків, а тепер вам даю, хлопці. Ходи-по, Семку, до мене й притягнеш сюди ту хворобу.
— Браво, діду Тимку! — загомоніли радісно хлопці.— Оце так славна новина...
Вранці село було готове до оборони перед розлюченими бандами офіцерів, осадників і поліцаїв.
Село заметушилось. Дідугани й жінки наспіх в’язали в клунки найпотрібніші речі з хазяйства, забирали корови й дітей і втікали за Дністер, у гущавину, або в дальші села. Молодиці залишились пильнувати хазяйство.
Озброєні хлопці поділились на дві групи: одна — з сорока чоловік — мала боронити село з півдня, друга — двадцять три чоловіки з кулеметом — заховалась па кладовищі й чекала панського нападу від залізничного шляху. До цієї групи приєднався доброхіть дезертир польської армії — кулеметник Зигмунд Заявд- ли, родом десь з-під Любліна.
Командувати усіма взявся Грицько. Він сказав до всіх перед відходом на місця:
— Хлопці! Стаємо па святе діло — оборонятимемо село від банд озвірілого панства. Боротьба буде нерівна — їх багато, нас мало. Та й куль у нас обмаль — тільки по п’ятнадцять штук на рушницю. Тож стріляйте, хлопці, пильно, щоб кожна куля влучила в папа.
— Не бійсь, ми це знаємо! — запевнили з гурту.
— І ще одно, хлопці. За всяку ціну треба нам зберегти міст через Дністер, не пустити панів на потойбічні села. Зрозуміло?
— Авжеж, що так.
— Хай міст береже із кулеметом товариш Зигмунд! — почулося звідусіль.— Він не підведе нас і не дасть панам моста.
— Не дам їм, не дам, будьте певні! — стиснув кулак Зигмунд.— Дякую вам, товариші, за довір’я.
Горіли вже близькі сусідні села. А хлопці лежали на кладовищі в траві і вичікували. Обіч моста зачаївся за кущем Зигмунд з кулеметом. На високому ясені над чиєюсь могилкою сиділи два хлопчики — Василько та Петрусь — і пильно дивилися, що діється па шляху.
— Не видно нічого? — уже не вперше питалися знизу.
— Щось наче курява якась на дорозі зі Стрия.
— Ану, придивіться гаразд.
В цю хвилину прискакав на коні розгублений гонець з сусіднього села...
— Ідуть, ріжуть, палять! — гукнув перелякано,— Тікайте, люди, їх багато.
— До зброї, хлопці! — скомандував Грицько.
З кладовища було видно, як Зигмунд підготовляє кулемет. Коло нього заліг зв’язковий Сень із гранатами. Хлопці залягли за могилки, чекаючи. Наказ: підпустити панів якнайближче, потім, взявши на приціл, стріляти.
За кільканадцять хвилин вантажними автомашинами заїхали під село офіцери й жандарми. Вони вилізли з автомашини, мов сіро-чорні ворони, розсипались по залізниці цепом і почали півколом наближатися до села.
Підпустивши їх на сорок кроків, Грицько подав умовний знак. Гримнули постріли, зататакав кулемет смертоносно.
Папи змішались безладно й через хвилину щодуху чкурнули за залізничний насип, ховаючись. На полі залишилось кільканадцять убитих.
— Хлопці! Хто відважний — біжи скоріш забрати зброю вбитих! — гукнув Грицько.
Незабаром зброя убитих була на кладовищі. Хлопці побадьорішали.
— Є рушниці і кулі — треба нам помочі в людях. Хто побіжить за Дністер по людей?
— Я побіжу,— задьористо сказав малий Петрусь,
— І я,— підхопив Василько.— Ми обидва малі, зігнемось, щоб пас не бачили, і чкурнемо, як лошаки.
— А пе боїтесь?
- Ні.
— Тож біжіть за Дністер у перше-ліпше село і кажіть: ми воюємо, жандармів і офіцерів буде за двісті, але, як дістанемо допомогу,— дамо їм раду. Кажіть, хай ідуть з рушницями й голіруч — у пас є зайві рушниці. Гаразд?
— Добре.
— Ну, тож біжіть!