Та під вечір банди з півдня зламали селян-оборонців і підпалили село гранатами. Під тріскіт пожежі та крики мордованих кілька бійців з південної групи дісталися па кладовище,— решта гинули від лютих банд або, рятуючи життя, перепливали Дністер.
Заходило сопце, як офіцери п жандарми готувалися до четвертого наступу на кладовище. А Зигмунд передав зв’язковим, що в нього тільки половина кулеметної стрічки зосталась...
— Біда, товариші!
— Ну що ж,— сказав Омелько,— коли гинути, так загинемо з честю. Не жаль і вмирати з рушницею.
— Правильно! — схвалили хлопці.
...Пани розгорталися в цеп. Підбігши ближче, вони закопалися в землю і стали часто стріляти на кладовище. З південного боку прийшла панам підмога. Становище оборонців ставало щораз крутіше.
— Хлопці! — скомандував Грицько,—Непомітно звивайтесь — і групками за міст. У нас уже куль дуже мало.
Та в цю ж хвилину па мосту замиготіла сорочина Петру- сева. Хлопчик біг, паче вітер, і кричав на весь голос радісно:
— Ідуть нам па поміч! Ідуть люди на поміч!
Вже перебіг міст, як один з офіцерів на насипу повернув дуло гвинтівки па нього...
Бахнув постріл. Хлопчина тільки підстрибнув на місці і впав горілиць на землю.
— Ух, кати! — ахнули хлопці.
— Люди, кару на них! — закипіли всі, як один.— Командуй, Грпцьку!
Біля сотні селян прибігли на допомогу оборонцям. Хто мав зброю, а хто із косою біг люто. Вмить панів оточили і перебили, як ціпом. А рештки ловили па полі і топили в Дністрі нещадно.
З одного боку села догоряли хати, а з другого — палахкотів у заграві червоний прапор на вітрі...
Під прапором товпились люди мовчазно, а серед них лежало на землі тіло Петруся малого... Тихо ридала мати, плакали жінки звідусіль, і чітко карбувались схвильовані слова старого діда Тимка обіч покійника:
— Умер тп за парод, дптппо, погпб, як герой, за село. Хай тобі буде слава вовіки... А вас щоб земля не прийняла, прокляті! — стиснув грізно кулак у бік панських трупів.
Дідові слова мішалися з димом та іскрами і летіли за Дністер, паче скарга...
А звідусіль усіма шляхами й дорогами йшла вже Червона Армія в куряві... Ішли полки бійців, їхали танки й гармати — посли Західній Україні волю та радість визволення з-під папського ярма.
— Лежіть отак і занімійте. Вопи ще бродять,— промовила Катерина і припала до дверей. Чужий важко стогнав, і та в шинелі, дівчина чи жінка, видно, затуляла його грудьми, щоб Катерина не чула. В хату крізь причинене вікно сіявся білий туман. Певно, місяць уже зійшов, але його проміння не могло пробитися з густої хмари. Жінці було жаль, що поклала їх у коморі, просто на долівці, навіть сіна не підстеливши. Пора б на ліжко його перенести, подушок під голову покласти. В горах уже затихав бій, але хазяйка ще турбувалась за їх долю.
Вони прибились до її двору пізнього вечора, і коли б пе загавкав кудлатий вовкодав, Катерина, може б, їх і не зустріла. А він загавкав тривожно, голосно, і жінка сама знайшла їх за повіткою. З тією, що в шинелі, вони перенесли його в комору, напоїли молоком, але па ліжко він пе захотів. Хай бій утихне і військо підійде сюди. Катерина пе сподівалася, що вони прийдуть так незвично, і це її збентежило.
З того часу, як отам, на верховині, загинув Іван Косович, жінка немов відцуралась од людей. Вона хотіла забути свою молодість, забути ненависного Платона Горвата, що жив па долині, біля лісопильного заводу. Власне через нього Катерина втратила Івана. Спочатку вона думала, що Іван скоро повернеться і вопи кудись переїдуть від цієї лісопильні. Ждала його тиждень, другий, а на третій Івана привезли в мішку жандарми із «зеленого» кордону, з самої верховини. Скинули мішка під ворітьми, зареготали:
— Приймай свого чоловіка. Він тікав від тебе, і по регентському закону ми його тобі повертаємо. Більш пе втече.
Заломила руки, впала па порубане тіло, а мадьяроші вже загуркотіли кованим фургоном па долину, гукнувши їй:
— А сама до криміналу підеш!
Прибігла в долину до лісопильні, саме лісоруби з роботи йшли... Побачила Богдана Гамзу, заголосила. Приятелі вони були великі з Іваном. Разом той страйк починали. Тільки от Богдан Гамза знову колоди везе до пилки. В тюрмі йому око вибили, здоров’я ціле.
Гамза пе заплакав. Спинив лісорубів, і вони всією зміною пішли в гори до її хати. Витесали з кленових дощок труну, поховали Івана Косовича — рідного побратима — під молодою смерекою. А вдові Катерині та сипові Івасеві скинулися грішми, хто скільки при собі мав, па їхнє горе й сирітство. З того часу жінка рідко спускалася з гір, а коли й спускалася купити солі чи гасу, то обминала стороною лісопильню. Коли почалася оця війна і Катерині прийшла велика скрута, вона мусила піти до Платона Горвата, Іван мав у нього па лісопильні зароблені гроші. За цілих два тижні мав. Одвернувся Горват, буркнув крізь зуби:
— Нехай він тепер сам з того світу прийде. /\ тп — гайда по йог^слідах, через гори до більшовиків. Він не дійшов, а ти, може, дійдеш...