— Не зарікайся, пане. Кістки свої збиратимеш,— скрикнула і сама не стямилася, як вирвалися в неї ті слова. В очах потемніло, до крові вуста закусила і пішла назад у гори, рівна і сувора. Коли б не війна — бути їй за ці слова в криміналі. А війна дуже людей озлила. Чули про ту розмову лісоруби, частіше до неї почали вчащати. Хто солі принесе, хто хліба чи солонини. Та скоро вони перестали ходити до неї: всіх забрали па війну. Один Богдан Гамза зостався: безоких тоді ще не брали. Та що він міг, коли в нього своїх шестеро? Перебивалися з юшки на воду, безправна, зчорніла від роботи серед диких гір па безлюдній верховині. В суд по ті гроші не могла йти, бо суд був проти неї. Допомоги у старости просити не мала права,— Іван злочинцем був. Думала про тих невідомих, що за горами живуть.
І от вони самі прийшли до неї, так негадано і дивно, що вона аж пе повірила їм. Прийшли відтіля, куди хотів тікати за правдою Іван. Може, навіть тією стежкою прийшли, що па неї позирала щоранку Катерина, коли сходило сонце. Стежка вузька, покручена, далеко її видно. Відтоді, як Іван нею пішов і не повернувся, заросла бур’янами, та все ж її завжди примічала жінка і синові щоразу наказувала, щоб не ступав на неї, бо там смерть ходить.
Прийшли. Таким гостям столи застеляти скатертинами, всякі питва-наїдки нести на тарелях. Немає в Катерини скатертини — попродала все, щоб сипа й себе прогодувати. Немає напоїв, хіба Що пляшечка цілющої тернівки, вистояної па калгановому корені, Синові берегла на випадкову хворість. Приймати таких людей варто, мов у найбільше свято, а вона — в комору їх. Двері заставила діжками й старим жлуктом, три в’язки сіна зверху розіслала. Мало не до стелі загородила їх, а сама, мов горлиця на гнізді, почувши тривогу, кидається по сінях. Прислухається, що вони в коморі роблять, припадає вухом до надвірних дверей. В горах ще гримить, спалахи блискають на долині.
— Лежіть мені отак, я зараз вийду,— знову наказує їм Катерина і чує, як та постать у шинелі забрязкотіла автоматом. Мабуть, стала за дверима напоготові про всяк випадок. Невже вони їй не вірять? А тут ще Іванко з печі:
— Не ходіть, мамо, з хати.
— Мовчи, сину, я вернуся.
— Не ходіть!
Катерина знає його слабість, Іванко кролів любить.
— Я до хліва навідаюсь. Кролі чогось бушують.
Хлопець затихає.
Над Карпатами стоїть ніч. Каламутні хмари чіпляються за скелясті верховини, в Бескидах раз у раз розтинаються вибухи, наче хтось гори валить серед ночі. Бліде світло місяця важко пробивається з хмари, і горн стають від того ще вищі. Вопи, здається, злягають на вдовину хату і от-от обваляться па утле подвір’я над Бескидами. Жінка стоїть у великій чорній хустці, притулилась до стіни, і її важко розпізнати в темряві. їй не так уже страшно. Вона па своїй землі, коло своєї хати. Смерека ледве бов- I аніє, де спочив Іван. Коло криниці калюжка виблискує. Від криниці (переступи через вориння) починається стежка, її пе видно зараз, але Катерина вгадує, де вона пролягла. Ті двоє сидять у коморі, і жінці зовсім уже не страшно. Коли б тільки світанок швидше. Сонце зійде, і Катерина по-справжньому відчує, що це не соп, не омана. Що вопи справді вже прийшли до її хати. Не одні, а сила ціла, бо гримотить і стріляє вже па долині. В горах затихло, тільки луна котиться, а бій іде коло Горватової лісопильні. За селом на долині раптом спалахує пожежа. З темряви виринає обнесена частоколом лісопильня, світло грає у високих вікнах Горвата, і жінка ясно бачить — на подвір’ї мадья- роша порожньо. Навіть на ганку ні душі. Радіє Катерина, бо, певно, сховався Горват, і вже не кричатиме па неї, не тупотітиме.
На крутому зворі горить дерев’яний міст. Катерина думає, що вопи не знають броду, а мости, певно, німці за собою спалили. Яке лихо! Може, там і люди поховалися, і нікому буде показати інший шлях через річку? Ні. Може, люди й поховалися, а Богдан Гамза добре бачить одним оком, що діється в їхньому селі цієї ночі. Bin не сховається. А може, він сам підпалив місток, щоб німцям не втекти? Чом же він хати Горватової не підпалив? Щоб у вогні все пропало. І багатство, нажите чужими руками, і Горват щоб згорів. Невже не здогадався? Він довго ждав цієї ночі і повинен здогадатися.
З гуркотом розчиняються сінешні двері, па порозі виростає ота в шинелі. Автомат тьмяно виблискує па грудях. Наставила перед собою, роздивляється в темряві, слухає. Потім повертає голову на долину, вибігає на подвір’я. Вона не примічає під стіною Катерини, і це їй здається підозрілим.
— Папі, я тут,— каже Катерина і торкає її за плече.
Дівчина відсахується з несподіванки, а потім притуляється до стіни. Вони стоять якусь мить мовчки, дивляться, як го- рпть па крутому зворі міст. Стоять щільно одна коло одної, так наче вони сестри, чи, може, їм холодно.
— Пані, а він буде жити? — схиляється їй до вуха Катерина, і вона чує тривогу в голосі незнайомої жінки.
— Буде. Йому вже краще. Коли б ранок швидше.