— Вже скоро, пані. Глядіть, Говерла вже Сіріє. Ви ішли через Говерлу? — питає чомусь Катерина і почуває, що зовсім пе до речі.
— У вас іншого моста немає? — питає дівчпна і сумно дивиться на пожежу.
— Ні, але там брід гарний є. їм покажуть люди.
— Кому їм?
— Ну, вам покажуть. Вашим.
Дівчпна раптом виривається з-під стріхи на подвір’я, біжить до воріт і паче припадає до скрипучої хвіртки. Катерина ледве наздоганяє її. Вони дивляться па долпну і бачать, як уже по той бік річки б'ють гармати і золоті разки кулеметної черги пронизують імлистий світанок. Бій перекинувся за річку і почав затихати.
— Пішли. Знову пішли,— вигукує дівчпна в шинелі і з запалу трясе Катерину за плече.
— Боже мій, хіба таки не підуть? Я ж говорила: люди їм покажуть брід,— Катерина зриває з голови хустку, і дівчина примічає в її косах сиве пасмо.
Вони йдуть до хати, щоб перенести його па ліжко, затопити піч. Катерина хоче показати їй смереку, де Іванова могпла, але не зважується. Це довга історія — все зараз оповісти, коли він лежить ще в коморі. На порозі вона затримується і дивиться якусь мить па чорний, порослий бур’янами слід стежки; його вже видно в росяній траві, що простяглася сріблястим килимом під горою.
— Ви отією стежкою йшли, по оцім сліду? — питає Катерина.
— Не знаю. Вночі пе видно. Я несла його всю дорогу, з самого бою.
— Правда. Де вночі стежку знайти? — каже Катерина і, відчинивши двері, дає дівчині пройти поперед себе.
Він спить па високому ліжку годину, а може, й дві, і прокидається, коли вже зійшло сонце. Але очей не розплющує, так спокійніше. На грудях, крізь свіжі бинти, проступає кров. Катерина порається коло печі, тихо розмовляє з дівчиною.
— А у вас дітей душать? — питає Катерина.
Тапя стріпує головою і незрозуміло дивиться на неї великими сірими очима:
— Навіщо?
— Ну, так. Коли матері важко одній, а їх п’ятеро. У пас п’ятого можна душити, щоб не мучився. За це до криміналу не забирають.
Поранений стогне, бо, певно, почув ті слова, і жінки замовкають. Таня з подивом розглядає хату. Стара, закурена, паче кузня.
На полиці дерев'яні полумиски, відро дерев’яне па лавці. Комина немає. Дим іде просто в сіни і виходить попід стріхою. Здаля придивишся — паче горить хата. В ній батьки Катрині померли, і сама б віку дожила, коли б пе оця ніч, не оцей бій у Карпатах. Таня вже встигла їй розповісти, іцо вона теж з села пад Дніпром, робила трактористкою і має золоту медаль. На війну пішла добровільно, бо іце в мирний час закінчила курси санітарок прп Товаристві Червоного Хреста. А цей командир поранений родом із Москви. Він па фронті з першого дпя, і, коли його поранило вночі, Таня дуже злякалася й відстала від своїх. Коли б пе оця хата, може б, до ранку їй довелося сидіти з ним у горах. Його звуть Віктор. Він слюсарем робив па великому заводі в Москві, де автомобілі роблять. Він зпав, що за Карпатами живуть українці, і дуже поспішав сюди. Тапі дуже жаль Івана Косовича, що він не пройшов через кордон. Там би його не вбили. Він повернувся б живим до Катерини і став би після війни начальником на Горватовій лісопильні. Тепер Горват уже не хазяїн. Тепер Гамза Богдан, і вона — Катерина, і всі такі тут будуть господарями.
Іванко павіть заслухався такого оповідання, поклав голову на стіл, очей не відірве від русявої дівчини в шинелі. Він би хотів її спитати про дітей, про школу, але пе мас відваги поперед матері встрявати до розмови. Не гоже дітям між дорослих свій голос пхати. Але та дівчина така брава й смілива, що сама здогадалася. Ходила по хаті, заглядала скрізь та й питає:
— А книжка у вас якась є на хазяйстві?
— Навіщо книжка? Ми не вміємо того.
— Ну а він,— показала па сипа.— В школу ж ходить?
— Школа в нас мадьярська...
— Я знаю азбуку і літери складаю,— стрепенувся Івапко. — Його батько покійний навчав, а я не вмію...
Поранений закашляв, повернувся до них:
— Не журись, козаче. У нас ти всі науки пізнаєш. Навіть вченим чоловіком можеш стати, як голова розумна...
Офіцер заговорив тихо, повільно, і Катерині здалося, що він живе в її хаті хто знає скільки років. Живе разом з цією дівчиною, і зараз говорять обоє, мов рідні її діти. Вона хотіла б розповісти ще йому про страйк на лісопильні. Як увесь парод піднявся проти Платона Горвата і два місяці стояв непохитно. А потім наїхали жандарми з військом, здійняли стрілянину. Постріляли багатьох, в кримінал забрали, а Іван утік, як вели до криміналу. Ховався в горах, а вона йому їсти носила. Все казав, що там за горами, де сходить сонце, живуть такі люди, як і вони з Катериною, але в них немає ні жандарма, пі пана. Вони самі собі господарі. Своя в них народна влада. Хотілося Катерині розповісти, як Іван прощався з пею і обіцяв повернутися, але стримала себе, бо знала, що заплаче тяжко, оповідаючи. А сліз не хотілося в цей день.
— Сержанте, вам, здається, пора,— промовив хворий.
— Я йду,— сказала дівчина.
— Мп удвох підемо па долину, а коло вас Івапко зостанеться. Доглядай, Іванку, папа,—: наказала Катерина.