Вони йшли з високої гори в долину, паче давні зпайомі або приятелі. Над ними світило сопце, і пахло згарищем нічного бою. Катерина, зустрічаючи людей, кланялася їм і примічала, що сьогодні вони якісь незвичайні. Такими ще ніколи не бачила їх жінка. На околиці показала дівчині, де лікарня, а сама звернула па лісопильню. Порожньо і глухо там було. Пройшла до Горвато- вої хати — ступила на ганок. Тепер можна з ним погомоніти про Іванів заробіток. Про все тепер можпа сказати.
Пройпіла кухню, ступила до однієї кімнати, до другої — нікого. Десь з глибини озвався голос. Побігла на нього люта, задихана, і не знала, як стримати себе при зустрічі з Горватом. Вдерлась до спальні і остовпіла. Там стояв Богдан Гамза.
Катерина зітхнула.
Гамза одсував ліжка, порався в шафі, стукав пальцем у стіни і слухав, чи не гудуть вони підозріло. Потім вигукував до свого помічника:
— Рушників двадцять п’ять. Килимів дванадцять. Пиши яс- по...
Катерина ходить за Гамзою, оглядає ппшпі кімнати, і сльози їй виступають па очах.
— Пізнавай, Катерино, може, тут і твоє щось є? — каже Гамза.
— Ні, мого тут немає.
— Як то немає! — аж скрикує Гамза. Брова над сліппм оком починає нервово сіпатись.— А Іванові гроші де лежать? А мої, а всіх лісорубів недоплачені гроші? Народ їм господар.
По обіді скликали людей па збори, але Катерина пе пішла. Коли вона повернулася до своєї хижі, пораненого офіцера вже по було там. Його забрали в шпиталь, як розповів Іванко, санітари, що приїхали па автомобілі. Вони дали Іванкові аж дві грудки Цукру.
І другого дня були збори, і третього були. Жінки в один голос загукали, щоб Катерину Косович теж обрати. Самі привели її з верховини, не дали навіть слова сказати, щоб пе одмовилась. В один голос сказали: «Катерину. Вона горе наше знає». І опинилася Катерина серед людей, і стало в неї турботи за всіх.
І народний комітет слухав її уважно, коли вона говорила. Поділили між людьми панську землю, пустили лісопильню, а їй дали в Горватовій хаті аж три кімнати. Вона вибралася з своєї хижі пізньої осені, коли в Карпатах вже лежав сніг.
Другий рік минув з того дня. Па полонині біля смереки, до жила колись Катерина, люди кам’яний пам’ятник збудували воїнам, що не дійшли па долину тієї незабутньої почі. Катерині добре його видно з високого ганку хати. Вийде на сході сонця, дивиться на гори і бачить стежку, по якій ішов колись Іван, по якій потім вони прийшли. Стежка непомітна, але її добре видно, бо горить вопа червоними маками навесні, палає жовтими травами під осінь. Наче золотий слід. Повік не почорніє, не зблякне він.
Помолодшала Катерина Косович, спину розігнула. Людп до неї за порадою ходять. А вопа все жде в гості русяву дівчину з-за Дніпра — Танк». А Іванко того офіцера жде. Він дуже хоче в нього розпитати, яка насправді є Москва... Катерина каже йому, що скоро він виросте і сам побачить Москву. Коли він зробить уроки й засне, Катерина здіймає з стіни портрета, ставить перед собою і, підперши руками голову, довго дивиться на дорогу й рідну людину: Леніні
Серед печпслепппх фронтових фотографій одну я зберігаю з особливою повагою. Червопоармієць Муса Гамаюнов, сфотографований па цій картці в нашій групі, хвалився, що це — перша ііого фотографія за двадцять років життя. Кілька разів я заставав його у вільні хвилини з фотографією в руках. На звороті фото двома мовами написано адресу родичів, але — не надіслав.
Він недавно з’явився в нашій частині, прибув разом з поповненням. Коли прибув у підрозділ і вітався із своїми майбутніми співдрузями боїв, здавалося, що оце тільки повернувся після нетривалої розлуки з ними. Неначе зроду він був тут свій і вже разом з памп переживав минулі невдачі у відступі з України, разом з нами радів успіхам підрозділу. Гамаюнов мав двадцять років, але па вигляд здавався дитиною. І літні червоноармійці дружньо взивали його синком.
Вночі ми не спали. Розвідка донесла, що фашисти знов готують атаку. З досвіду знаємо, що вони поночі не люблять воювати.
Літня піч коротка. Неначе ранок починається зараз же па заході сонця. Погасло на одному боці горизонту, а відблиском уже запалило другий. Тоді кумедними шарами різнилося пебо, здіймалося, немов світанок роздимав його, як гумову кулю.
І в сірому світанку гітлерівці почали. Почали несподівано, бо ми чекали спершу гарматної прелюдії. До цього звикли за попередні місяці війни. За гарматами повинні піти танки. Пучки грапат, протитанкові пляшки лежали у пас під руками. А гітлерівці пішли на пас своєю «психічною» атакою. Без єдиного пострілу підвелися на протилежному горбі і пішли вниз через широку долину.
— Боїшся, Гамаюнов? — питали бійці, не відриваючи очей від густих ворожих колон, що ритмічпо коливалися під звуки барабанів, вигиналися, змінювали контур уздовж лінії наступу.