Гамаюнов не зразу відповів. Для нього поведінка ворога справді здалася страшною. За першими шеренгами з-за горба виринули другі. Коли перші ритмічно гойдалися вже внизу, проходячи висхлі луки, другі починали спускатися в долину, а на горбі зводились і виступали треті. І хапався Гамаюнов за гвинтівку, а коли не давали стріляти — за голову руками брався.
— Боюсь...— щиро признався нам Гамаюнов.
— Будеш виносити поранених, товаришу Гамаюнов,— звелів командир роти.
— Єсть, виносити поранених, товаришу лейтенант.
Перша ворожа колона пішла вже па взгірок, який ми займали. Уже чітко видно було кожного солдата. І тут ми побачили, як на них діє наше абсолютне мовчання. Вони озиралися на командирів, збивалися з барабанного ритму, а дехто просто падав від надмірного психічного напруження.
Наш перший залп зосередженого вогню, як блискавка, змів колону. Разом з пораненими і вбитими падали всі, навіть офіцери. Тільки потім знову схоплювалися і вже без «психічних» дурниць бігли, безладно стріляючи в наш бік. А бігти на горб було нелегко. Бігти проти густих роїв радянських куль було ще важче. Гамаюнов радісно закричав, коли побачив, як дрібні рештки першої колони кинулися втікати.
Та їх зустріли другі колони. Вони поспішали. Заговорили їхні кулемети, автомати. Ми не припиняли зустрічного вогню, але фашисти почали бити по нас мінами. З кожною хвилиною бій розгорявся, як сухий хмиз на вітрі. У пас з’явилися поранені.
Гамаюнов старанно підбирав тяжкопоранених і виносив їх за горб, здаючи санітарному загонові. Назад повертався з такою швидкістю, неначе пораненого він лишив десь тут, поруч. Весь мокрий від поту, з зосередженим виразом забирав поранених і зникав. Гамір бою, свист куль і вогненні стовпи землі від мін зникли з уваги Гамаюнова. Його турботою були поранені.
Уже зовсім розвиднілося. В багатьох місцях бій перейшов у рукопашний поєдинок. Ворожі колони намагались охопити нас з лівого боку. Поливаючи мінами центр, щоб ми не змогли перекинути допомогу товаришам зліва, фашисти кинулися в обхід. Єдина наша надія була на легку батарею, що мала ось-ось прибути і з прямої наводки розгромити ворога зліва від нас, задушити його міномети.
Гамаюнов повертався до пас і наткнувся па тяжко пораненого командира. Командир ледве спромігся наказати:
— Кидай мене. Негайно сповісти, що противник з’явився ось праворуч, гармату свою встановлює... Він знищить нашу батарею...
— Єсть, товаришу командир,— відповів Гамаюнов, але командира не кинув. Той уже був непритомний.
З неймовірним зусиллям приніс і здав командира. Щоб доскочити до нас, на місце бою, і передати наказ командира, Гамаюнову потрібно було кілька хвилин. А він уже помітив гітлерівців з гарматою. Вони самотужки перетягли її праворуч через рідку вільпіппу, непомітно протяглп ярком і зараз метушилися біля неї, встановлюючи па горбі біля ярка. В густій меліоративній посадці акації навпроти них, на віддалі двох кілометрів по узліссю, розгорталася наша гірська батарея.
Гамаюпов у відчаї приймає, якесь своє рішення і зпикає в ярку. Буквально через хвилину він майже па очах у ворожих гарматників перехоплюється з цього ярка в той, що з нього гітлерівці витягли свою скорострільну гармату.
Біля гармати метушилося шість чоловік. Снаряди до неї ще лежали в ярку, за півсотні кроків. Гамаюнов присів біля залізних «чемоданів» із снарядами і в ту ж мить заколов ворожого гарматника, що прибіг за снарядами. Заколов і відкинув геть. У грудях бушувало серце, піт заливав очі. Від напруженої затримки дихання Гамаюнов сипів і відчував, що захлинається. Другий гарматник наскочив несподівано і побачив Гамаюпова. Коли б устиг крикнути, зірвав би весь план героя. Та солдат повернувся, щоб тікати, і тут же впав, як сніп, відкинутий багнетом.
Біля гармати лишилося четверо. Гамаюпов їх уже не чекав. Сам схопив «чемодан» з снарядами і, пригинаючись до землі, як робили й гарматники, побіг до гармати. А їм було ніколи. Вопи чекали снарядів і хапалися па бігу взяти з рук в Гамаюнова «чемодан». А Гамаюпов пронизав багнетом одного, а потім і другого ворожого гарматника.
Тільки двоє з шести побачили перед собою свого страшного противника. Та їх уже було тільки двоє. Гамаюпов пе ховався. Рвучким стрибком перехопився через паведепу німецьку гармату і з усього розгону не тільки прикладом гвинтівки, а й своїм власним тілом па смерть ударив у груди ошелешеного гітлерівця. І сам упав. Та то було удаване падіння. Багнет останнього живого ворога пронизав повітря, де мав бути Гамаюнов.
На допомогу йому вже бігли санітари. Але допомоги він пе потребував. Гарматник з розгону поточився і мусив спертися власним багнетом об землю, щоб не впасти. Не витягаючи багнета, лишив його в землі. Він бачив, що Гамаюпов, сидячи, цілиться йому в голову.
Постріл немов у порожнечу. Та друга куля Гамаюпова дістала й цього, шостого гітлерівця, перегородила йому шлях до провалля.
Як салют героєві, прогриміли перші постріли нашої батареї з-під ліска. А Гамаюпов зустрів сапітарів і разом з ними спустив ворожу гармату в глибокий яр.