Запекла атака була відбита. Фашисти сподівалися па підтримку своєї скорострільної гармати і, неначе вода, ринули на нас зліва. Кількома прямими ударами паша батарея змусила ко лопи противника залягти. Батарея перенесла частину вогню на міномети. І це вирішило наслідки двогодинного бою. Дружною контратакою ми вибили ворога з балки і загнали його геть за горб.
В окопах противника не вигідно було спинятись. Ми знову відійшли до своїх. Ні пострілів, ані галасу у фашистів. Та ми
й самі відчували велику втому. Деяких товаришів не долічилися. Тяжко поранений командир лежав у ліску і чекав відправки.
— Де Гамаюнов? — поцікавився командир.
Тільки тоді ми помітили його відсутність. Санітари розповіли про вчинок Гамаюнова біля ворожої скорострільної гармати. Бачили, що пішов віп па гору, просто у вир рукопашного бою.
Пішли шукати. На горбі знайшли пораненого в обидві ноги зв’язківця. Bin розповів:
— Гамаюнов був унизу, коли па мене напало біля двох десятків німецьких солдатів. Вони поспішали до ярка і, побачивши мене з телефоном, захопили в полоп. Пі оборопятпсь, ані зіпсувати зв’язок, пі попередити я не спромігся — так несподівано вопи наскочили на мене. Мене схопили кілька рук і кинули па землю. Потім взяли за ноги і поволокли за собою.
Раптом я почув постріл, і один, що волочив мепе за ногу, брьохпувся мертвий поруч мепе. Я рвопув другу ногу. Здалося, що па фашистів наскочив наш підрозділ.
«Я врятований»,— промайнуло в голові. Схоплююсь і чую:
— Скоріш до телефону! Сповістп наших, а я затримаю...
Я впізнав голос і східну вимову Гамаюнова. Нікого пе встиг побачити, бо кинувся в ту ж мить викопувати наказ. Але не добіг. Кілька пострілів тричі прострелили мені обидві поги, і я впав... Упав і чув, як той самий і єдиний голос залупав, пересилюючи стрілянину навколо:
— Ура-аІ
Потім умовкла стріляпппа. Корчачись від болю в ногах, я повернувся і побачив, що Гамаюнов сам б’ється з двома десятками фашистів. Власне, я пе бачив Гамаюнова. Я чув його голос і стрілянину, а перед очима, паче в тумані, падали на землю ті, хто вже пе міг рухатися...
Трохи віддалік від зв’язківця, в пологій балочці, ми натрапили на рештки сумного бойовища.
Гамаюнов, мертвий, лежав у центрі. Навколо нього лежало одинадцять убитих кулями гітлерівців, двоє з розтрощеними, мов довбнею, головами, і троє — заколотих багнетом. Ще одпп, двічі проколотий, з пораненими руками. Від Гамаюнова до нього — слід крові. Другой слід привів аж униз, па пожовклу луку. Там лежав сімнадцятий ворог, прострелений Гамаюповп.м у груди. Обидва ці поранені ще намагалися повернутися до своїх, але рука у Гамаюнова була важка. Не дійшли...
У Гамаюнова були вистріляні всі п’ять патронів, а багпет на гвинтівці зігнуто. Не інакше, як стріляв він ворога в тіспому колі, в упор, і низав, прошивав кулею кількох зразу...
Фото Гамаюнова тепер я ще пильніше зберігатиму.
Санаторій стояв на околиці, високо в горах. Добратися до нього можна було кружною трасою, що оперізувала місто, або ж підвісною канатною дорогою. Траса була пезручна, вдень і вночі нею повзли, страшено ревучи, і з шаленою швидкістю мчали вниз автомашини, доріжок для пішоходів па пій не передбачили, проте Однокопь на це не зважав. Першого дня погойдавшись на двадця- тиметровій висоті, пад прірвами та над кручами, він твердо вирішив, що то не для нього, не його транспорт,— він має ноги, звик ходити, а часу, видко з усього, пе бракуватиме.
Тиждень, відколи він тут, видався Однокопеві мовби один день. Не тому, що міг уволю виспатись, ні,— раптом охопила чоловіка якась незвичайна до всього цікавість. Лікарі особливо не турбували, раз оглянувши, призначили вигрівання коліна — воно в нього боліло ще з війни, од поранення, а то сказали більше гуляти, і Однокопь, завше — удома — заклопотаний, зайнятий, не міг одразу збагнути, куди подіти стільки вільного часу. Перші дні після сніданку діловито закурював і, ніби це була його бригада і йому, бригадирові механізаторів, належало визначити її готовність до сівбп чи до жнив, ішов оглядати санаторне хазяйство. Якось він заглянув па господарський двір і, на превелике своє задоволення, побачив стареньку машину, біля якої поралося двоє молодиків. Однокопь зупинився, постояв у воротях, знову дістав сигарету. Легенький запах пального й мастпл збентежив його. Частіше забилося серце. Не довго роздумуючи, ступив па подвір’я.
— Припалить, сказати б, пе знайдеться, хлопці? — запитав, привітавшись.
Один з тпх мовчки ткнув запальничку і знову пірнув під Капот.
Однокопь прпкурив, затягнувся й також заглянув.
— Не везе?
— He везе,— досадливо буркпув чубатий, що давав запальничку.— їй давно місце па звалищі, а тримають... вимагають роботи.
— Машина, як, сказати б, і людина, любить догляд,— повчально мовив Одноконь.— Списати легше.
Хлопець зиркнув на прихідька і, видно, невдоволений стороннім втручанням, кинув:
— Á ви, дядю, щось у цьому тямите?
Одноконь усміхнувся.