— Колю, заводь! — гукнув хлопець напарникові, що порався в кабіні.— Коли й тепер, бісова душа, забарахлить, то будь вона неладна. Що я, не знайду собі роботи, чи що?
Коля довго ганяв стартером, щось у моторі клацало, ляскало, однак машина не заводилась.
Одноконь став на крило, дослухаючись. Махнув, аби вимкнули запалення.
— Ну що, сподобалося? — запитав чубатий.
— Чого ж,— спокійно мовив Одноконь,— нам ця пісня знайома.
Юнаки глянули на нього з цікавістю.
— Щось попало в циліндр,— визначив Одноконь.
— Жартуєш, батя,— скептично усміхнувся Коля.— Вони ж герметично закриті!
— Молодчина,—похвалив хлопця Одноконь.— Через карбюратор затягло.
Хлопці перезирнулися.
— Давайте ключі.— Одноконь закурив, зняв кашкета.— Крило чимось застеліть. Або ось що: краще самі. Знімайте клапани.
Юнаки перезирнулися ще раз, і старший, стенувши плечима, нехотя поліз під капот. Одноконь зайшов з другого боку.
— Я, хлопче, на цьому ділі, сказати б, зуби з'їв,— мовив розважливо.— Перейшло через мої руки і машин, і тракторів. І таких ось, як ви,— додав.— Прийде, бувало, з курсів — ще молоко на губах, а роби з нього людину, спеціаліста. Та ти крути, не бійся,— підохочував хлопця.— Раз сказав, що попало, то, значить, попало. Як тебе звати? Федором? А мене Григорієм, сказати б, Матвійовичем. Давно шоферуєш?
— Та другий рік,— відповів Федір.— У школі здавали на права.
— Тоді все ясно,— весело сказав Одноконь.— Ну, нічого, наловчишся, ще, може, й класним будеш водієм. А тп ж? — звернувся до Колі, що напівлежав на крилі поруч.
— Він у мене стажистом,— сказав водій і додав: — Не дадуть кращої — кину цю лайбу.
— А дарма,— заперечив Одноконь.— Це твій, сказати б, шоферський екзамен. От полазиш у ній, позаглядаєш туди та сюди, і все тобі ясне буде, що й до чого.
— Так їзди ж ніякої! — сердито відповів юнак.
Одноконь уже не чув, власне, пропустив повз вуха ці слова.
— Тепер зачекай,— зупинив Федора. — Тепер я сам. Там прокладка, то аби не пошкодити. Іди тепер па моє місце й дивись...
— Ну, ось вам,— сказав перегодя.— Не вірили, то глядіть.— Одноконь зібрав з циліндрів шматочки металу, тримав на долоні.— А тепер шукайте, чого там у карбюраторі бракує, гаєчки якої чи болтика. Хоча,— додав,— могло попасти й не за вашої, сказати б, пам’яті.— Він передав знахідку хлопцям, а сам узявся приладновувати пакрпшку.
...Чутка, іцо хворий Одноконь виявив у машині рідкісну неполадку і сам, власноручно, усунув її, дійшла до заступника директора санаторію, від нього до головлікаря, а вже від того до лікаря, що йому, власне, їй, безпосередньо підлягав Григорій Матвійович. Якогось дня, під час прийому, лікарка ніби ненароком завела про це мову, а потім категорично порекомендувала Одноконеві: коли він приїхав відпочити — то треба відпочивати, їздити, чи ходити па екскурсії, чи й просто гулять біля моря.
І він почав ходити до моря. Купатися вже було холодно, па це зважувалися тільки сміливці, та й ті вискакували як ошпарені, більшість же сиділа па набережній — «дихала», грала у карти, читала або ж никала понад самісінькою водою, вишукувала камінці.
Одноконь сидіти не міг, карти ненавидів, тому, підсміюючись з самого себе, збирав камінці. Камінці були гарненькі, і він приносив їх повнісінькі кишені і, не знаючи, що з ними робити, роздавав потім відпочиваючим.
Кілька днів хмарило, сіяло дрібним дощем, по тому вибилося сонце, зазолотило останнє, ще не оббите вітрами, листя на кленах, і курортники знову висипали до моря.
Була, здається, неділя. Пообідавши, Одноконь не став заходити до палати на «мертвий час», а побрів набережною, час од часу спиняючись то біля афіші, то коло розцяцькованого барвистими листівками та обкладинками журналів кіоска, то просто — проводжаючи поглядом пароплава, що раптом білим видивом з’являвся на обрії і плив, наче казковий лебідь, невідомо звідки й куди. Втім, про це можна було запитати, але Одноконь не хотів — тоді він достеменно знатиме маршрут корабля, можливо, і його назву і треба буде розпрощатися з казкою.
Надвечір на набережній стало людно, певне, до курортників приєдналися аборигени міста, всі перемішалися, жартували, сміялись. Одноконеві не подобалась ця тіснява, і він подався було до санаторію, як раптом серед шуму і гамору йому вчулося щось до болю рідне, близьке, що змусило його зупинитись. Якусь мить стояв, ніби завмерши, тоді підвів голову і одразу натрапив очима па журавлів. Журавлів було багато, вони летіли двома розгорнутими ключами, та, певне, забачивши воду, збилися, закружляли, закричали над містом. Крик той раптом вирвав Одпоконя з курортного гомону, переніс на рідні простори, на його миле Полісся, і ніби вкопав там, зачарованого. І він стояв, забувши про ксе, милуючись птахами, усотуючи в себе їхню втому, спрагу,
їхню незрадливу любов до землі. Він і сам собі здавався тим птахом, готовим зірватися, злинути і полетіти до вітчого вирію, на тихі плеса, рутв’япі килими берегів та полів...