А журавлі кружляли, ключі то урочисто ладналися, то розсипались па блакитному тлі, гомін їх дужчав, завмирав, ставав ледве чутний, а тоді розкочувався знову, виповнював простір, Од- нокопеву душу бентежним відлунням.
— Батя, ти що, задрімав стоячки?— спитав хтось.
— Журавлі,— пе одриваючпсь од неба, сказав Одноконь,— Летять.
— Бабахнуть би по них.
Одноконя пересмикнуло, чари розвіялись, зникли. Побачив поруч кількох молодиків.
— Навіщо ж — бабахнуть? — запитав, і щоб не загострювати розмови, Одноконь повернувся й пішов.
— Де вп весь час пропадаєте? — запитала наступного разу лікар.
— А що? — здивувався Одноконь.
— Так-таки й нічого? — усміхнулася жінка.— «Мертвого часу» пе дотримуєтесь, весь день вас пе видно...— Вона подивилася на нього прямим, відвертим поглядом, від якого Одноконеві стало ніяково, незручно.— Відпочивали б. Адже поїдете і знов запряжетеся на весь рік.
— Я вже, сказати б, відпочив, нога не болить...— непевно відповів Одноконь.
— Дивний вп, Одноконь,— мовила жінка.— Люди он які гроші платять, щоб полікуватися в пас, а ви...
— Я й лікуюся,— сказав Одноконь.— А тільки... знаєте, інтерес у мене до всього. Не звик я так собі... сидіти...
— Що ж тут звикати? — здивувався лікар.
— Не звик,— повторив.
Жінка згорнула, відклала «Історію хвороби».
— Прошу вас,— звернулася до Одноконя,— дотримуйтесь режиму.
Топ жінки, її доброзичливість зворушили Одноконя. Він сидів, винувато дивився па свої великі, з слідами давніх подряпин руки, що висіли якось незвичпо.
— Обіцяєте? — запитала лікар.
— Обіцяю,— гляпув на неї довірливо.— Можна йти?
— На все добре,— побажала лікар.
Одноконь вийшов, присів оддалік, на лавці, запалив.
Місцина була затишна — між диких лаврів, самшиту, молодих кипарисів, що, розпарені сонцем, дихали ніжним, терпкуватим запахом живиці. Звідси відкривалися чудові краєвиди гір, далеких і близьких, зовсім голих, скелястих і вкритих лісом.
«Певне, там гарно,— думалося Одноконеві.— Дерева навівають спокій...» Гори, здавалося, вже кликали його, манили. Одноконь навіть устав, притулив дашком до очей долопю і почав пильно вдивлятися в стрімке громаддя скель, ніби щось там вишукуючи, когось виглядаючи. Як він раніше цього не бачив, чому досі по побував серед отого бескеття?.. ТудпІ Негайно! Ллє ж лікарка?! А що лікарка? Пітп туди зранку чи по обіді — кому який клопіт?
Наступного дня, нашвидку відбувши процедуру, Одноконь уже знайомими стежками виплутав з двору і опинився па трасі. Дорогою мчалп машини. Водії застережливо сигналили пішоходові, обминали його, а Однокопь ішов далі і далі, інколи зупинявся, зачудовано дивився па прямовисні, покриті мохом скелі, що на десятки метрів здіймались над ним, чи милувався деревцем — і як воно тільки тримається на камені, де бере сили?
Дорога все глибше врізалась в ущелину, зверху, зі скель, понапувало, інколи звідти зривалися камінці і з тріском падали на вкатану машинами гальку. Іти ставало незручно, тісно і нецікаво. Одпокопь аж зрадів, коли за кількасот метрів скелі розступилися, і він опинився в долині невеличкої річечки з дуже покрученим руслом і прозорою, чистою водою. Річка в’юнилася, стрибала з каменя на камінь, дно її було вистелене дрібненькими різноколірними камінцями, геть-чисто такими, які він збирав на березі моря.
Од траси, понад річкою, ішла дорога, і Одноконь звернув на неї — цікаво: куди вона, що там? Дорога була глухувата, усе ж, міркував, кудись вона веде, десь там є люди, життя.
Ішов уже близько години, все далі, вище забпраючпсь у гори. Унизу залишилася річечка, зникла за виступом скелі, довкола лежало царство гір і лісів. Він ніколи не бачив такого нагромадження каменю, такої химерії природи. Ніколи, хоча й прожив немало, і на війні був, і так доводилось їздити.
Земля була Одноконеві полем, пивою, лугом... І озеречком з карасями, щупаками та щуками, річкою з тихими заводямп, де завше повно плотви, а в ковбанях, під корчами, дрімають неповороткі соми... Ну, ще, може, була вона йому байраком, зарослим ліщиною і терном, невеликим піщапим пагорбом, де, вважай, нічого не росте. І — звичайно — лісом. Ліси в них дрімучі, за день не перейдеш, кишать птаством та дичиною... Про гори Одноконь тільки чув, не вірив, що вони такі от суворі, мовчазні, холодні.
«Як же воно так,— міркував, забравшись на високий камінь і роззираючись довкола,— тут гора за горою, камінь на камені, у нас — рівно, хоч боком котися, камінця жодного не знайдеш. Дивно, та й годі. Одна ж земля, одна сказати б, мати. Кажуть, їй мільйони і мільйони літ... Звідки ж вона? Хто її сотворив? Якими соками живиться?.. Не може ж бути, щоб — мільйони років і отак от — нізвідки нічого... Щоб давати життя, треба самому живитися, жити. А па пій же чого тільки немає! Люду того, дерев, звірів, рослинності всякої!.. Є ж щось, що тримає її, Землю, па світі...»