Питання поставали одне за одним, щось ніби сипало їх перед чоловіком, вимагало відповіді, а замість неї зринали інші, складніші, заплутапіші, і він, зрештою, відмахнувся од ппх, спустився з каменя. «Ху! — аж упрів од несподіваних роздумів.— Треба ж
наплестися такому. Чи пе пора повертати? Забрався, мабуть, далеко... Ллє ж гарно як! — знову втішпо подумав, оглядаючись.— Дійду ще он туди,— зважився,— до тієї каменюки».
Попереду, ніби зовсім близько, височіла могутня скеля. Широченна в основі, вона раптом звужувалась, мінялася формами, творила щось подібне людській, власне, жіночій, постаті. Одноконь чув про стародавніх кам’яних баб, навіть бачив колись таку па Херсонщині, але ця була гігантських розмірів, та й хто її міг тут поставити?
Пришвидшував ходу, аби скоріш дійти того дива — воно раптом чомусь потягло його, вабило,— як, бувало, вабили в дитинстві веселки,— і ніяк не міг дістатися, скеля паче віддалялась, тікала... «Що за мана?» — чудувавсь Одпоконь і налягав па ноги.
Попереду, у видолинку, стояла навантажена дошками та бруссям машина, біля неї, з лопатою,— чоловік. «Мабуть, загрузла»,— подумав Одпоконь. Підійшовши ближче, побачив: машина справді сиділа у, здавалося, неглибокому рівчакові.
— Чого ж вас сюди занесло? — запитав Одноконь, привітавшись з чоловіком.— Дорога, сказати б, справна.
— Та камінь,— кинув той на добрячий уламок скелі, що лежав уже оддалік.— Видно, звалився і якраз упоперек. Думали об’їхати, а воно ніби й рівчака того, а бачте...
З-за кущів з оберемком сушняку вийшов юнак у короткій шкіряній куртці, кинув гілля, зиркнув — певне, у такий спосіб вітаючись,— па незнайомого, і удвох вони заходилися затовкувати паліччя під колеса.
— Не допоможе,— зупинив їх Одноконь,— глибоко сидите.
Грунт під колесами був водянистий, слизький — перемелена скатами глина, галька, різне галуззя, що його пхали туди; він усе дужче й дужче засмоктував.
— Треба піднімати,— сказав Одноконь,— Домкрат є?
— Гамзате,— звернувся чоловік до юнака, що порався під машиною.
Одпокопь тільки тепер збагнув, що то і є водій. «Новачок,— подумав.— Як і той, Федь, іще пе навчений».
— Давай домкрата, Гамзате,—сказав Однокопь водієві, коли той виліз.
— Що — домкрат? — замахав руками юнак.— Домкрат хорошо па сухому.
— Давай, не гарячкуй,— знімав піджака Однокопь.
Засукавши рукава, Одноконь послабив та відкинув па спипу — щоб пе заважала — краватку, і вони заходилися підладнувати домкрата. Машина сиділа аж надто низько, домкрат пе підходив,— доводилося рити для нього виямку, підмощувати, аби пе вгрузав, каміння, але той усе одно вклякав під вагою поклажі, колесо но вивільнялося, і все доводилося робити спочатку.
— Що у вас тут, мапіип більше немає, витягти нічим? — запитав Одноконь.
— Мапіип є,— відповів Гамзат.— Машпп далеко.
— їхнс село високо в горах,— кивпув па гори чоловік.
Одноконь нерозуміюче глянув на нього.
— Чому — їхнс? Л ваше? — спптав.
— Хе! — усміхнувся той.— Мов ще далі. Нова Калитва — може, чули? Воронезької області. А вас як величати?
— Та просто... Одноконь. Грицько Одпокопь. Житомирські ми, з-під Овруча, сказати б — поліщуки.
— Знаем, знаем,— сказав співрозмовник.— Мене звуть Павлом.— І запитав: — Як же це ви?..
— Тут опинився? — пе дав йому доказати, засміявсь Одноконь.— 3 санаторію я. Уперше в таких місцях... Цікаво, як воно, то й пішов оце.— Він зиркнув па годинника — була вже друга, спохмурнів і ще завзятіше заходився біля домкрата.
Нарешті вдалося вирвати з багнюки колесо, і вони гуртом почали закидати вибоїну.
— Каміння, каміння давайте спершу,— командував Одноконь.— Та покрупніше. І оп те, пе гладеньке.
Вони завалили яму гостряками, прикидали сушняком, і Одноконь звільнив домкрата. Колесо опинилося зверху, з нього густими патьоками спливала грязюка.
— Що ж це ви, сказати б, возите, коли так? — запитав Павла Одноконь.— Чи, мо’, в гості, попутно?
— Ні, не в гості,— заперечив Павло.— Подарунок веземо.
— Подарунок?! — здивувавсь Одноконь і ще раз, ніби не вірячи власним очам, глянув на кузов.
— Еге, подарунок,— підтвердив Павло.— Магазин даруємо. Готовий, тільки зібрати. У них тут навесні землетрус погуляв, наробив шкоди. То ми й того... Дізналися з газет, написали листа, вони — нам...
Одноконеві згадалося, що кілька років тому і вони, полісяни, готували деревину для потерпілих од землетрусу. То було для Ташкента, їхні й майстри туди їздили.
— Он, сказати б, якої! — дослухавши оповідь, сказав Одноконь.— Дружба, значить?
— Дружба! — блиснув білозубою усмішкою Гамзат.
Одпокопь приязно глянув на хлопця.
— Потішний він,— мовив Павло.— То що, їдемо з нами, Григорію? — звернувся до Однокопя.
— Дякую, але мені вертати,— споліскував у струмочку руки.— Закуримо ось і — бувайте здорові.