Машина давно пішла, гублячи між скель лунко натужне гудіння, а Одноконь стояв, дивився на диво — скелю, до якої так і не дійшов і вже, мабуть, ніколи не дістанеться. «Може, воно, сказати б, і краще,— міркував,— бо зблизька гори не такі видні, а я ж бачу її всю з верху до низу, бачу одну й другу... десяту, мо’, й двадцяту. І скрізь там люди,— як і в нас, на долинах. 1 до них їдуть інші, близькі й далекі... То, може, цим — любов’ю вселюдською, приязню — і живе Земля? Може, тому вона гарна така, урочиста, супокійна та щедра?»
Сопце перевалило за полудепь, між гір залягла перша сутінь, хоч шпилі їх ще золотплпсь, знизу потягло холодом. Довкола запанувала святкова тиша, що буває па зламі дня і ночі, доброї літньої чп й осінньої пори. Одноконь нехотя відірвався поглядом од верхів, які сивими пасмами спадали додолу, до могутніх рамеп Землі, і песпіхом, ніби аж злегка ступаючи, щоб не наполохати тиші, пішов назад. Десь його ждали, хтось десь па нього ремствував, та все те було мізерія, ніщо — супроти того, що він побачив, пережив, звідав.
Ми ходимо берегом моря і на повні груди вдихаємо кримське повітря, п’янке, як вино. Особливо шумно робить це мій новий знайомий Микола, високий, стрункий молодик. Потерта шкіряна куртка сидить на ньому не гірше за модний костюм.
— Красиво? — питаю.
— Вільної — відказує Микола, посміхаючись і сірими очима, і соковитими губами.— Вільно. Це важливіше, а краса — справа умовна. Я бував у ще більш красивих місцях, тільки нічого цього пе помічав. Навіть відраза було з’явилася до синього неба, до високих гір.
— Тут, у Криму?
— Ні, в Тарбагатайськпх горах. Біля самого кордону з Китаєм.
— Здогадуюсь, сутички з диверсантами, з порушниками кордону.
— І не те, і не друге. Чули про дутовців? Так оця банда тримала паш червоногвардійський загін два роки запертим у горах. До двадцятого року ми були відрізані від усього світу. Тільки вкриті снігом гори довкола та синє небо над нами, а що діється в Петрограді, у Росії, чи перемогла революція, чи ні, ніхто не знав. У гори прилітали тільки птахи. А вирватись із цього кільця були пе спроможні, бо сили білогвардійців переважали нас удесятеро.
Микола виглядав ще й зараз молодим, скільки ж йому було тоді років? Ніби у відповідь, він сказав:
— А знаєте, як називався паш загін? «Гірські орлп»! Правда, такому орлові, як я, не було ще й сімнадцяти, але командував мій старший брат, колишній унтер. Батько теж був з нами. Зісланий більшовик з Донбасу.
Микола згадував окремі епізоди, які, мабуть, дались найбільш йому взнаки, але по них не можна було уявити повної картини пережитого червоногвардійським загоном.
— А більш детально не можна? — попросив я його.
— Це довга історія. Коли хочете, я розповім, як ми тікали від свого порятунку. От ви навіть уваги не звернули, коли он на тій горі з’явився вершник, а в мене аж серце занило. Чому? Бо такий самий вершник і так само на горі з’явився одного дня, коли ми вже доїдали останніх коней.
У Миколи справді зникла усмішка, яка постійно грала на його губах. І, тільки перевівши дух, він продовжував:
— Спочатку ми всі були па конях. Тисяча шабель! Там коня дістати було не важко — в степу випасались цілі табуни. Коні і врятували пас, а то не довго б просиділи в горах. Але скоро но стало не тільки м’яса, а й хліба. Прикинулась цинга, потш голодний тиф. Мій старший брат загинув ще в перших боях з дутов- цями, обрали на командира мого батька. Незабаром в сутичці з білогвардійцями і він наклав головою. Обрали третього — заслаб па тиф. А в загоні був хлопець моїх років. Ще й сімнадцяти не мав, а вже командував ескадроном. Не знав він пі втоми, ні страху, завжди попереду і більпі розвинений за інших.
«Командуй усім загоном! — кажуть йому.— Ти в нас найбільший комуніст».
«Хто мене стане слухати,— відказує хлопець.— Хоч би був партосередок, щоб допомагав».
«Ми всі тепер стали осередком. Усі будемо допомагати, а твій батько був більшовиком, то й тебе чогось навчив».
«Та мене після тифу вітер валить».
«Усіх нас валить, а здорових і на ескадрон пе пашкребеш».
Саме в ці дпі й трапилась ця пригода. Ми стояли в киргизькому селі, останньому до неба. Вже все, що було, поїли. Ми голодуємо, і вони голодують. Ми мремо десятками, і вони мруть десятками, але щоб здатися па милість дутовцям — ні в кого й мислі такої пе було. Молодші разом з червопоармійцями ходили в розвідку і рідко повертались, разом несли і сторожову охорону.
Одного дня в секрет пішло двоє, зовсім слабих, але здоровіших уже важко було знайти. Не минуло, може, й години, як у тому кінці враз з’явився вершник, як з землі виріс. Наче солдат і не солдат. Постояв, постояв і зник.
В загоні знявся переполох: з того боку дутовці іце пе з’являлись, а коли вже з’явились, то чекай наступу. І в селі люди захвилювались, тільки чомусь радіють і плачуть. Виявляється, киргизки, і не одна, бачили, як на белебпі з’явився чи то пророк, чи то щось подібне до православного архангела.
«Та то розвідник!» — пояснюємо.