«А сяйво? Так і світиться. Аллах своє благословення посилає!» Жінки плачуть, цілуються, а чоловіки розгубилися: вопи вже були раді повірити і богові, і чортові, аби тільки побачити якийсь порятунок.
Новий командир загону менш за все звертав увагу па балачки, але над появою розвідпика замислився.
«Коли дутовці,— каже,— знову підуть па приступ, ми вже не вистоїмо».
«Пу, а що ж робити?» — питають червопогвардійці.
«Пробиватись. Досиділись тут, що й третини загону пе залишилось».
«Ну, а до кого ж пробиватись?»
«Не може бути,— каже,— щоб задушили революцію. І все одно ми тут вимремо до останнього».
Але що то за розвідник такий був? Справді, до козака не подібний і наче пе киргиз.
Пішли довідатися до сторожі, може, вони краще розгледіли, але і киргиз, і наш червопогвардієць уже марили, а до ночі н померли.
Коли червоногвардійський загіп рушив із ущелини в долину, киргизи знялись усім селом і потяглися слідом, а хто міг носити зброю, приєднався до загону.
На другий день із трьох розвідників повернувся тільки один, а останні попали до полону. Зовсім близько вони здибали незчисленну силу війська, навіть з гарматами.
В загоні, мов їдкий туман, запав гнітючий сум: хіба можна буде пробитися крізь таку силу, коли більшість червопогвардійців і киргизів були хворі, несли їх на руках. Відступати!
«Куди, до дутовців у пащу? — питає командир.— Он спитайто тих, хто останній залишив село. їм уже стріляли услід!»
Минула ще ніч, холодна, безпросвітна, виють шакали. Страшнішої почі й пе придумаєш, а вранці вже кожен міг пе тільки почути стрілянину, а іі побачити з гори на власні очі, як за передніми роз’їздами сунуло військо, що й не злічити. Тепер ужо зчинилася справжня паніка. Командир загону був увесь час попереду, а то не встиг і оглянутись, як опинився позаду. Загін тікав у гори без оглядки. Кидав хворих, кидав зброю, кидав навіть останню сорочку, аби легше було дертись по каміннях.
— Ви коли-небудь спостерігали паніку? — запитав мене Микола і, не чекаючи па відповідь, додав: — Страшна річ! Повінь, мабуть, не така небезпечна, як паніка. Людина ніби втрачав розум. їй здається тоді, що кожної хвилини її може настигнути щось страшніше за смерть, бо червопогвардійці кілька разів ходили па видиму смерть і не боялись, а тут бігли, мов навіжені. Командир зупиняє — стріляють у командира, хоч би то був рідшій батько. Так само сталось і з пашим командиром. На щастя, куля пролетіла повз вухо. І він уперше заплакав. Заплакав, що пе міг уже зладнати з цією масою. Плакав, як дитина. Навіть проказував: «Мамо, мамо!» А може, мені то вчулось.
Очутив його немощний голос старого киргиза, покинутого па дорозі.
«Товариша, ваша тобі вірив... Наша тобі хорошо радів... Дутову не хорошо радів: там смерть... Попереду легше смерть...»
Щодалі постріли долітали голосніше, щодалі люди все більше кидали хворих па дорозі. Командир відводив від них очі, з яких по переставали капати сльози. За якусь годину цих хворих будуть уже добивати, а це ж були стійкі, самовіддані бійці революції, тільки голод і хвороби підкосили їм сили, і от...
«Ні, пі! — закричав він враз щосили.— Хіба ми не червопо- гвардійці, хіба ми коли боялися смерті? А чи краще здихати з голоду, гнити по царських тюрмах? Попереду ми ще можемо надіятись, позаду надії ніякої. Хворі, беріть зброю, будемо пробиватись! »
А зброєю була вистелена дорога. Я не знаю, що більше вплинуло, чи його слова, чи вигляд хворих, які дійсно сходились, а то іі злазились до свого командира, тільки й інші почали зупинятись, піднімати покинуту зброю й повертати назад. Киргизи теж вернулись. Саме в цей час вітер доніс постріли з покинутого села: певне, дутовці виступили навздогін нашому загонові. Це ще більше очутило спанізоваппх червоногвардійців, а командир тим часом уже ладнав загін до наступу.
За якусь годину ми знову рушили вперед, але спотикались не довго... нас перестріли розвідники, що повертались із полону. «Стійте, стійте!» — закричали вони і так голосно, і так радісно, що весь загін, пе чекаючи на команду, посунув до нпх. Перш за все ми побачили на шапках обох розвідників червоні зірки, коли до того червона зірка була тільки в одного.
«Вона нас і врятувала! — розповідали розвідники,— Коли нас .застукали в сусідньому селі солдати, ми просто розгубилися, хто такі? Але допитували не ми їх, а вони нас. Розгубилися ми, нічого не розуміємо, тільки бачимо, що не дутовці, але мовчимо. І тоді один помітив на моїй шапці зірку. Бачу, зблід ураз і за револьвер. «Признавайся, душа з тебе вон!» — кричить і трясе мене за петельки. Ну, добре, думаю, що промовчав, а він уже зводить курок. «Це, значить, ви забили нашого Куропата! Це, значить, тобі його шапка дісталась!». Я блимаю, блимаю. Хоч і пе розумію ще, в чім справа, але відчуваю, що на душі полегшало, і від того, мабуть, посміхнувся. А він своєї: «Ну,— каже,— де взяв шапку?» А мені його вже пе страшно чомусь. «Ну й скажу,— говорю.— Ніде не взяв, моя шапка. І зірка моя, комупістичеська. А тепер стріляй, коли хочеш!»
«Отак і сказав?» — дивуються червоногвардійці.