«Отак і сказав! Чую, відпускає, відпускає петельки, а сам тільки зирк, зирк на мене. «Та хто ж ви такі?» — «Гірські орли!» — кажу. Як же ляпне він мене по спині, ледь на ногах устояв. А він: «Мать твою!» — та мало не навприсядки і побіг кудись. А я все ще нічого не розумію. Коли ж вбігає ще чоловіка п’ять, і всі із червоними зірками на шапках. І шапка, й пе шапка, таке з шишаком. Як на тому розвідникові, що з’явився па белебні. Всі чомусь радіють, сміються, а побачили мене — й замовкли. «Хто це тебе, товаришу, так захарчував, чи, мо’, хворий?» Тут уже і я витріщив очі — товариш, товариші.. «Та хто ви такі?» — питаю. «А ми — Червона Армія»,— відказують в один голос.
«Армія, Червона? — кажу.— Не чули про таку!» А вони вже обступили мене. «Армія більшовицька!» — кажуть. Тут уже і я чи засміявся, чи заплакав, Хресті-бог, пе розберу, а тільки кричу: «Петро, це наші, це товариші червоні!» Вводять його ні живого ні мертвого. Це вже він у дорозі відійшов, «Адже правду кажу,
Потре?» — «Правду, правду,— відказує другий розвідини,— готуйте делегацію — з’єднуватися будемо з Армією, з ЧервоноюІ»
А далі вже самі можете уявити,..— Від хвилювання голос Миколі осікся, і він хутко відвернувся. Я перечекав трохи й спитав:
— А як звали вашого молодого командира?
Мій повий знайомий зніяковіло відказав:
— Миколою звали! — і хутко додав: — А справді тут красивої
Але і синь моря, і бузкові гори, і прозорі хмарки в небі чомусь уже не милували мій зір. Перед очима стояли голі гори Тарбага- таю, а на них я бачив мого нового знайомого, який потерту шкіряну куртку носив так, як уміли її носити тільки перші командири революції.
Звіспо, гепералова табакерка безпосереднього відношення до долі капітана Мірошниченка не мала, тим більше, що нічого особливого в ній пе було. Звичайна жерстяна коробочка, досить зручна, а на вигляд, скажемо одверто, зовсім незавидна. Багато хто в частині навіть дивувався, як це Гранатов, бойовий генерал, якого знала вся країна, тримав у себе таку непоказну табакерку. Л втім, перейдемо до головного.
У вересні, коли наші війська вели бої біля підніжжя Карпат, льотчик Мірошниченко вилетів на завдання і не повернувся. Його чекали день, другий, тиждень. Минуло кілька тижнів. Мірошниченка чекала вся частина, увесь фронт. Прибули від рідних і товаришів листи. Вони лежали в штабі з’єднання, терпляче чекаючи, коли рука адресата доторкнеться до них. Та Мірошниченко не повертався.
Надійшов запит від нареченої. Не знаючи, що відповісти, командир ескадрильї звернувся за порадою до генерала.
Генерал задумливо дивився у вікно. Він бачив горбкуватий відріг Карпат, густі суцільні ліси, що йшли до синього обрію, і, вдавалося, думав про щось іпше, не звертаючії уваги па командира ескадрильї, який тримав у руках лист нареченої капітана Мірошниченка.
Та генерал думав про зниклого відважного льотчика, якого за хоробрість і безстрашність знав і любив увесь фронт.
— Ні, не може загинути такий орел,— сказав генерал,— пе може. З відповіддю нареченій почекайте. Засмутити людину завжди встигнемо.
Генерал дивився так переконано і впевнено, що командир ескадрильї і сам перейнявся також вірою в повернення Мірошниченка. Він пішов від генерала заспокоєний.
Генерал сів за стіл, присунув карту і, нахмуривши сиві брови, почав щось ворожити своїм червоним олівцем. Дріботів у шибки
осінній дощ. Скрипів від рвучкого вітру флюгер на будинку. Десь далеко, генерал знав точно, па якому саме кілометрі, гриміла артилерійська канонада. За стіпою перешіптувались ад’ютанти. Генерал трохи нахилив голову і прислухався. Розмова йшла про Карпати, про тяжкі, неприступні перевали і непрохідні ущелини. Генерал посміхнувся. Розійшлися зморшки па високому лобі, і веселі іскорки заграли в очах. «Так, так, завтра па світанку ад’ютанти будуть дуже здивовані,— подумав він,— коли довідаються, що паші війська вже за Карпатами і штаб нашого з’єднання знімається з місця». І раптом думка його мовби ненароком вернулась до недавньої розмови з командиром ескадрильї, де служив Мірошниченко, який пропав безвісти, і тяжке почуття примусило серце забитися дужче. Він вийняв з кишені табакерку, не поспішаючи розкрив її і став набивати люльку. Почувся стук у двері.
— Ввійдіть,— сказав генерал, пе відриваючись від розпочатого заняття.
— Товаришу генерал, дозвольте доповісти,— ад’ютант хвилювався, у пього тремтів голос,— дозвольте доповісти, товаришу генерал...
— Що трапилося, Фомичов, що з вами? — спитав генерал, здивовано піднявши брови, запалюючи люльку і стежачи очима за розгубленим ад’ютантом.
— Товаришу генерал, капітан Мірошниченко повернувся.
Генерал втягпув у себе запашпий гіркуватий тютюновий дим, пе кваплячись закрив табакерку і спокійно, неначе його по здивувало повідомлення ад’ютанта, спитав:
— Де він?
— Тут, товаришу генерал, у прийомній.
— От бачиш,— посміхнувся генерал,— а ви всі торочили: «Загинув Мірошниченко та й загинув», а от бачиш... Ну, клич його швидше сюди.