Unknown полностью

...Отак того дня, коли па всьому фронті вздовж Карпат почав­ся наступ, повернувся в свою частину штурмовик Мірошниченко, загибель якого для багатьох стала вже незаперечним фактом. І пе тільки повернувся цілий і здоровий, але при ньому були всі його документи, ордени, польова сумка, карти, з якими він вилетів у політ кілька тижнів тому.

Повернення Мірошниченка радувало все з’єднання. Звістка про пього облетіла всі ескадрильї. Зв’язківці, ухилившись від обо­в’язків, з’єднували різпі пункти і поспішали повідомити схвильо­ваним голосом:

— Я — «Айстра»,— кричав один з них у мікрофоп,— я — «Айстра», передаю «Нептунові», так, «Нептунові» і повідом «Волгу»: Мірошниченко повернувся.

А «Нептун» і «Волга», в свою чергу, поспішали передати цю радісну звістку «Факелу» і «Пірату», і так по всьому фронту ле­тіло по проводах: «Капітан Мірошниченко повернувся».

В ту піч майже до ранку горіло світло у вікнах генераль­ського кабінету. Синій дим впвся піл стелею, холов у склянках

чай. Білявий, чубатий Мірошниченко, ніяково посміхаючись, розповідав офіцерам і генералові про свої пригоди.

З його розповіді слухачі довідалися, що в тому бою, де він штурмував ворожі батареї, прямим влученням у мотор було виве­дено з ладу його літак. Він зробив усе можливе, щоб не потрапити в руки ворога, але до своєї території долетіти не зміг; довелося сісти в розташуванні окупантів. За ним, як видно, стежили. До місця посадки примчав мотоцикл. Мірошниченко вибрався з па­лаючого літака і вступив у бій з гітлерівцями. Йому пощастило розправитися зразу з двома фашистами, а третій, тікаючи, пора­нив його в плече. Скориставшись втечею ворога, Мірошниченко вирішив не гаятись і швидше йти далі від місця аварії. Опівдні віп, пробираючись лісом, наштовхнувся па селянина, який тяг на плечах в’язанку хмизу. Не встиг він звести пістолет, як селянин, випустивши від подиву хмиз, крикнув:

— Росіянин?

— Росіянин,— відповів Мірошниченко, стискаючи пістолет У РУЦІ-

— Заховай,— сказав селянин,— заховай. Я свій. Паламарчук, 8 діда й прадіда Паламарчук. Борода, бачиш, у мене сива, а вік прожив я недовгий. Від такого життя в могилу охота, та ось Чер­вона Армія йде, чуєш, гримить як...

Але Мірошниченко нічого не чув. У нього гуло в голові і сту­котіло в скронях. Він раптом поточився і знепритомнів. І от ста­рий поніс його в глиб лісу. Багато днів пролежав Мірошниченко в курені серед густої букової хащі. Немов за дитиною, ходив за ним Паламарчук і виходив. Навколо нишпорили окупанти. Ника­ли від села до села, допитуючись, чи не сховав хто радянського льотчика, загрожували смертю, обіцяли нагороду. Двічі тягали до гера коменданта Паламарчука.

— Чого в ліс усе ходиш? Чи не бачив там де радянського льотчика?

— Ліс густий і великий,— відповів той байдуже,— людина в ньому — мов голка, удень із свічкою не знайдеш.

Комендант, злий і наляканий гітлерівець, пообіцяв:

— Якщо примітиш, скажеш нам, зразу тисячу марок імпер­ських одержиш. Зрозумів?

— Зрозумів, папе комендант, як же не зрозуміти, ціна ве­лика.

Він розповів про цю розмову Мірошниченкові.

— Дурень гітлерівець,— посміхнувся старий,— пе може зро­зуміти, проклятий, що брат брата не продає.

...Дріботить у шибки однотонно дощ, тріпоче, мов крилами, ві­тер. Слухають уважно офіцери розповідь Мірошниченка; спер­шись па руку, генерал Гранатов дивиться кудись у куток поверх голів. Давно погасла люлька, а віп і не помічає, що йому пропо­нують вогню, заглиблений у якусь свою думу. Здасться, не слухає він Мірошниченка, та ось, коли капітан закінчує розповідь про свої пригоди тим. як старий селянин провів його через невідому окупантам ущелину, як вони розцілувалися на прощання і розлу­чилися, умовившись про зустріч, генерал раптом встає і підхо­дить до льотчика.

— А село його знаєш? Запам’ятав? Як зпаііти його, знаєш?

— Пі, товаришу генерал, не знаю, от біда яка,— з жалем роз­вів руками,— як же це я так...

— А справді, як же це так злегковажив, капітане, тепер зна­йти старого гуцула важко буде, а знайти неодмінно треба. За те, що він врятував тебе, я його до нагороди медаллю представлю. Людина подвиг вчинила, розумієте, товариші.

Генерал почав збуджено ходпти по кабінету. Мірошниченко сидів розгублений, його точила прикрість, що так безглуздо за­кінчилась щаслива зустріч і дружба з Паламарчуком.

Генерал сів за стіл і став набивати люльку. Знайома всім, пепоказпа па вигляд табакерка вигиналася під його пальцями. Раптом він. немов вирішивши щось, відклав набік люльку і, гля­нувши пильно спочатку на Мірошниченка, потім па решту офі­церів, тихо сказав: