— От і в моєму житті теж трапився подібний випадок, точніше, не будь його, навряд чи був би я живий, навряд чи став би російський солдат Семен Гранатов генерал-майором Радянської Армії. Ось вона, ця табакерка,— усьому свідок: її господар життя мені врятував. Ось тут, серед цих гір, товариші, за Карпатським хребтом двадцять вісім років тому було мене смертельно поранено в страшному штиковому бою. По нас німці з кулеметів строчили, а ми в штики пішли, вибили їх і зайняли висоту. А надвечір підкріплення нам не підкинули, відійшли паші, поралених залишили, і я лишився.
Генерал замовк. Схрестивши руки, він, не заплющуючи очей, раптом побачив далекий-далекий день і почув лютий скрегіт сталі, і крики, і вигуки «ура!», і тупіт ніг, страшний і невблаганний. і побачив гірський хребет, здавалося, непереборний, що сягав аж до неба, і відчув він у грудях тригранний холодний штик, і впав на мокру від крові землю...
Офіцерп тісніше присунулися до стола. Затамувавши подих, вопи чекали продовження розповіді.
— Ну от, друзі,— продовжував генерал,— страшнішим за смерть, ганебнішим над усе в світі був для мене полон. Кров’ю стікаю, сили покидають, а я все повзу. Підібрав мене в полі хлопець. Прийшов я до пам’яті і розповів йому про свій страх перед полоном. Хлопець молодий, моїх років, він мене і врятував, сховав від пімців і австрійців. Ті тоді теж полювали на росіяп, нагороди обіцяли. Ну от, відлежався я в хаті у цього хлопця,— Хомою його звали,— і через гори вивів він мене на стежку, щоб до своїх я пробрався. На прощаппя розцілувалися ми з пим і обмінялися па пам’ять найдорожчим, що було у нас тоді. Я йому люльку пінкову віддав,— батьків подарунок,— батько говорив, що з цією люлькою дід ще па Наполеона ходив, а Хома мені ось цю табакерку дав.
Генерал поклав па долоню табакерку і тихо промовив:
— Ось вона, знак короткої і святої братерської дружби, бережу її багато років, але ви всі носами, певно, крутили: як це у нашого генерала та така непоказна табакерка. А вона мені золотого портсигара у сто крат дорожча.
Було це двадцять вісім років тому, товариші, в селі Нехворощ, за сто двадцять кілометрів від міста Мукачева. Не думав я, що приведе мене доля знову в Нехворощ, а з усього видно, побуваю там і сподіваюся віддячити старому другові і рятівникові.
— Можливо, й відбудеться знаменна зустріч,— промовив хтось мрійно.
— А я от не знаю села,— промовив Мірошппчепко.— Та я однаково знайду старого, товаришу генерал, знайду,— з упертою впевненістю повторив він.
...Зійшло над горами сопце. Хмари швидко відходили до обрію. На верховини білою смугою ліг сніг, що йшов уночі. Генерал сидів за столом зосереджений, суворий. Уже надійшло повідомлення, що через перевали пройшли танкові частини, війська ринули за ними грізною лавиною. Було дано наказ про пересування баз з’єднання, якими командував генерал, за Карпати. Збираючи зі столу папери, він спинив погляд на розкритій табакерці. Перед ним знову промайнули давні роки. Пам’ять відновила дні миру і війни, роки праці, нестатків, радощів, успіхів, той день, коли він уперше сів за штурвал літака, і той день, коли він переступив поріг академії, і день, коли у нього на руках закричав його сип, і день, коли в Кремлі Михайло Іванович Калінін потиснув йому руку, вручаючи орден Леніна. І всі ці роки, всі ці дні він беріг непоказну маленьку жерстяну табакерку, пе розлучався з нею і на всі запитання про неї відповідав незмінною загадковою посмішкою. Так, табакерка була з ним усі ці роки. Це добре. Bin приніс її тепер за Карпатп через двадцять вісім років.
На війні люди не можуть житп минулим. Події змінюються з казковою швидкістю.
...Тихим вечором, коли по землі, скутій першим заморозком, задзвенів лихий поземок, а з гір налетів у долину гульвіса вітер, капітан Мірошниченко, тягнучи за руку ошелешеного селянина, збіг па тапочок штабу і, порушивши всі закони військового статуту, увірвався в кабінет генерала.
Ад’ютант Фомичов марно намагався вптягтп його за полу реглана пазад, та вже було пізно.
— Ось він, мій рятівник, ось він, товаришу генералі — випалив одним духом Мірошниченко.— Іду по вулиці, дивлюся — вій.
Перед генералом стояв селяппп у свптці, сиве волосся розтріпалося по плечах, він тримав високу смушкову шапку в руці і винувато посміхався, переступаючи з попі па ногу. Його погляд з-під густих брів, звернений на генерала, здавалося, виправдуючись, говорпв: «Ну от, я тут пі при чім, це ваш офіцер притяг мене сюди».
— Прошу, сідайте, товаришу, дуже радий,— сказав генерал, виходячи з-за столу,— прошу вас.— І він простяг селянинові руку, взяв його за лікоть, провів до крісла і посадив.
— Я дуже радий, що капітан вас знайшов, а то незручно вийшло: вп його врятували, а подякувати вам як слід не змогли б. Палите? — генерал простяг селянинові табакерку.