Па нашому кораблі було неспокійно. Ніхто нічого не розумів.
Наш винищувач, той «Зухвалий», який сміливо бився з ворогом біля форту Олександрівського, винищувач, па борту якого була міцна, витримана команда, цей винищувач гнався за ворогом, на кормі якого був білий прапор!
— ІЦо вопи роблять?! — кричав Озеровський. — Куди? Куди?
І сталося найдивніше. Полігаєв зробив перший постріл по тор- нікрофту під білим прапором. Другий постріл, третій, четвертий. Кулемети решетили море. Позад торнікрофта, в шумовинні, в горі білої піни виростали гострі бульбашки вибухів. Торпікрофт тікав від переслідувачів, повернув праворуч, ліворуч, полетів пазад до затоки.
Та «Зухвалий» переслідував його далі. Ворог тікав до берега, за ним летів «Зухвалий». І от нарешті торнікрофт викинувся па очах всіх па берег біля Епзелі.
Седлер поглянув па Гришина й Крата. Сіре, в піні було море. І обличчя в Крата і Гришина були сірі.
Уночі до командувача Азербайджанської флотилії привели командирів «Зухвалого».
Командирів чекала кара. Вони зробили злочин — почали стріляти по ворогові, який підняв білий прапор.
Командувач зустрів командирів пронизливим, гострим поглядом.
— Перестарались, хлопці!
— Пі, товаришу командувач!
— Як же пі, коли почали стріляти по білому прапору?
— Ми не по прапору,— сказав Сідлер.
— Як же не по прапору, коли торнікрофт викинувся на берег з білим прапором?
— Дозвольте, товаришу командувач, сказати, що було під прапором,— ступив до командувача Сідлер.
Пильно на нього дивився командувач.
— Ну, кажи!
— Під білим прапором,— сказав тоді повільно Сідлер,— була пайсправжнісіпька торпеда. Торнікрофт підняв білий прапор, щоб під ним підійти до «Рози Люксембург» і потопптп її. І коли б ми цього не зрозуміли, коли б не пішли в атаку, то хто знав, чи були б сьогодні ввечері в Ензелі.
Командувач довго мовчав.
— Докази? — нарешті сказав вів.
— Торпеду винищувач викинув біля берега. Там вона і зараз лежить у ситнягах. Торпеда з англійським тавром. Торпікрофт — подарунок білим. І на ньому був англійський гостинець.
Командувач підійшов до вікна. Була тепла південна піч. Оксамитне небо звисало над горами. На морі пливли вогники, кораблі підходили до Ензелі.
— Ідіть, хлопці,— сказав командувач,— Ідіть 1 скажіть, щоб вам видали галети й консерви. Молодці, хлопці! — крикнув навздогін командирам, що виходили з приймальні.
Цілу ніч за Ензелі, далі до Решта, гриміли гармати.
Кожанов гпав на південь рештки армії білих і англійців.
Було ухвалепо, що працювати я піду па вппоградппк. Стояв жовтень 1941 року, ало було на диво тепло. Вппоградппк розташувався па горбах поміж численними впбалкамп, прорізаними вздовж і впоперек ариками. З горбів в усі боки розстилались широкі краєвиди на дикий степ, на гори, вічно покриті снігом, і долини, що глибоко поврізалися в міжгір’я.
Робота була нескладна: треба було обрізати на зиму виноградну лозу. Норма — 160 кущів за день; інструмент — садові ножиці (секатор), інструкція — обрізати гілки і зайві, «ожирілі», пагінці; інструктор — агроном-випоградар, чудова Ольга Павлівна, а крім неї, досвідчені робітники і в першу чергу Сулак, вірменин, біля якого я й зайняв собі місце.
Десь далеко, в центрі країни, гриміла війна, а тут, за шість тисяч кілометрів, було тихо, лише вряди-годи над головами пролітали учбові аероплани.
Нас, робітників, було небагато: шість-сім чоловік, з них — одна жінка, маленька, голубоока росіянка, а решта — чоловіки всіх націй, від Петьки-мордвипа починаючи і кінчаючи Муканом-ка- захом.
Петька мав цілих шістнадцять років, уже парубкував; ночі проводив у гулях і вдень мирно спав під кущем десь у затінку. Працювати починав він години з другої і до п’ятої, та ще трішки зранку, поки Ольга Павлівна давала денний порядок. Незабаром він вилетів.
Праворуч від мого ряду працював Сулак, ліворуч — ота голубоока маленька росіянка, яку, як я незабаром довідався, звали Танюшею. Була вона червопоармійка, мала двоє дітей, що здавалося зовсім неймовірним, бо з вигляду мала вона по більше як років шістнадцять-сімнадцять. Мене тішила її місцева говірка з отими незвичними для вуха «откєда», «отсєль». Замість «сколь-
ко» вопа вимовляла «сколь» і вже зовсім несподівано вживала слово «однако». Було, спитає хто з пас:
— Ну, Танюшо, як там діла?
А вопа отак кучеряво та дзвінко:
— Одпако, нічого.
— Година котра, Тапюшо?
— Однако, буде дванадцята.
Бона, як і