Обрізати за вісім годин сто шістдесят кущів винограду теоретично значно легше, піж це зробити па практиці. Міркуйте: на годину вам припадає лише двадцять кущів—три хвилини па кущ. Один удар секатором так, другий так, раз, два — шабаш, іди далі! Але одна річ теорія, а друга — земля під отим хребтом За- ілійського Алатау. Земля ця тут така, що, як кажуть, увіткни весною голоблю, а па осіпь будуть груші. Все па цій землі росте з стихійною сплою. Коли бур’ян, то вижене його так, що вам навдибки треба звестися, щоб дістати до вершечка; коли тополя, то знов впкпне її так, що, ще п’ять хвилин, і вопа упреться у хмари. Та ось до цього малесенька ілюстрація. Я сказав, що був уже жовтень, а знаєте, за якою справою застав я Сулака, прийшовши па роботу вперше? Сулак сидів па викопаному вже картоплищі і, поставивши біля себе відерце, накладав у нього картоплю — і по малу,— яку тут же вибирав із землі. Брали люди, брали оту картоплю, та, махпувши рукою, так і пішли додому, залишивши добру чверть урожаю отут під землею! Тим часом сніданок з картоплі видався Судакові вочевидь одноманітним. Набравши картоплі, вій пройшов па колишній баштап і незабаром повернувся до вогнища, песучп повний запіл маленьких та зате червоних, як жар, кавунів всуміш з огірками, помідорами, динями. Все це теж залишили па полі господарі. Що могли, забрали, а що ні, то пі. І ми ще три тижні доїдали ці блага, та так і не доїли: шість-сім чоловік па околицю, яку оком не зміряти, це ж крапля у морі!
Отож і виноград тут — лічиться йому три роки, а тим часом земна благодать за цей час так вигнала його, що кущі рознесло, як стоги,— пі пройти, пі проїхати поміж ними. Цілий же виноградник — наче море з безкраїми зеленими валами, з-під яких, як щогли суден, що зазнали аварії, витикаються вибілені сонцем під- порки. Побачптп людину в отакому океані зелепі — річ марна, хіба що поставити її на плечі іншій людині та ще дати в руки добру хлудину! Тільки по краях виноградника кущі дрібнішають; що ближче до межі, то вони стають нижчі і нижчі — у зріст людини, а як де, то, може, й до пояса. Отут уже ми брали реванш за тяжку плавбу в середині ряду.
Кінець першого дпя дав катастрофічні наслідки. Замість ста шістдесяти кущів я дав, здається, сімдесят два кущі. Сулак — з якусь сотню, а тим часом працювали ми, як могли, при повному напруженні сили. Було якось незручно перед собою і перед Ольгою Павлівною. Але ми втішали себе тим, що це — папочатку, поки пе наламалися руки і не наметалося око, а далі мусить піти все як слід. Щоб утішити себе, ми з Сулаком, не думаючи нічого поганого, пошкандибали помаленьку на сусідню тютюнову плантацію. Плантація була теж прибрана, але, незважаючи на це, ми без жодних зусиль понабивали тютюном всі свої кишені до нікуди і повернулись назад, цілковито свідомі того, що коли б ми ходили на цю покинуту плантацію 365 разів па рік, то й тоді ці наші візити були б тільки краплиною в морі!
Цей Сулак був славний хлопець. От сядемо ми закурити па сонечку, він скрутить цигарку, затягнеться, потім торкне тебе за коліно і скаже: «Гроші маєш, Йовап?» — «А що?» — «Треба купити ішак».— «Та що ж я з ним буду робити, з ішаком?» — «Як не знати? Се-те возитп будеш; день — десять рублів, двадцять рублів. Місяць мало-мало гроші будуть. Купи, Йовап, ішак!» Я од- мовлявся купувати ішака, і другого дня Сулак знов торкав мене за коліно. «Гроші маєш, Йовап?» — «А що?» — «Козу купи, Йо- ван. Коза — що? Молоко буде давати, козенята матимеш; з козою мало-мало, а будеш жити!»
Я купив півня. Сулак реготався: «Півень — що? Півень — пір’я має, а діла — ні. Погано, Йован, півня купити. Купи, Йовап, порося!»
Мені раз якось спало на думку запропонувати Сулакові збагатитися, купивши порося, ішака і козу разом. Bin помовчав, потім закурив і, затягшися, торкнувся мого коліна. «Я купити — ні. Купити — що? Купити — годувати, купити — думати треба. Порося — пі! Кіно люблю, чоботи люблю, дівчат люблю. Ішак не годуй — здихати буде. Яка користь?»
Однак, незважаючи на цю філософію, Сулак щонеділі виходив на базар і, переходячи від воза до воза, від клунка до клунка, цікавився: «Конша турадп?» («Скільки коштує?»). Коза коштувала стільки, борошно — стільки, молоко — стільки.
Вислухавши це, Сулак навчав: «Дорого — що? Яка користь? Дешево треба. Війна — життя треба дешеве!»
Продавець непорушно мовчав, і Сулак ішов далі, красиво насадивши на голову золотистого кольору широку кубанку.
Прогулявшися гарненько по тютюновій плантації, ми поверталися додому через свою харчову’ базу, сиріч через городи. Тапю- ша сиділа на картоплищі і, вправно орудуючи кілочком, вибирала в торбину картоплю.
— Багато копати — рукам боліти,— явно заграючи, сказав Сулак.— Ходімо, Танюшо, додому.
Танюша копирснула востаннє кілочком і підвелася:
— Додому, то й додому!
Ми пішли, а Сулак далі цікавився:
— Танюшо, кущів скільки обрізала?
— Сколь? Сто п’ятдесят два,— відповіла Танюша.
— Сто п’ятдесят два?! — нагло зупинився Сулак.— Неправду казати — нащо казати?!
— Пі, таки правда,— відповіла Танюша.