Нових секаторів пе було, але Ольга Павлівна відчинила комору, і Сулак потонув там серед дзвону заліза. Незабаром він вийшов з двома секаторами. Один залишив собі, другий дав мені.
— Віддай старий. Це — кращий.
Попрощавшись з Ольгою Павлівною, ми нібито попрямували додому, але, пройшовши якісь там півсотні метрів, поки не захо- гались в кущах, разом уповільнили ходу і майже разом сказали:
— А що, коли б спробувати, яка сила в нових секаторах?
Яка там сила була в нових секаторах, не скажу, очевидно, вони були все-таки кращі, ніж попередні, бо, почавши із «спроби», ми так захопилися, що розігнули спппп лише тоді, коли сонце нотопуло за краєм пеоглядпого казахського степу. Зате я зробив
спої 160 кущів. Сулак підійшов ДО ДВОХСОТ, І ЯК /Ке Ж ВІН СЯЯВІ До нього повернувся ііого добрий настрій, і, бадьоро ступаючи вздовж шляху, він цікавився:
— Маєш гроші, Йован? Купи теличку. Через рік теличка буде рости, молоко будеш мати. Добре будеш жити, Йовап!
На другий день, проте, виявилося, що справа була пе в секаторах. До п’ятої вечора ні я, пі Сулак норми не зробили, а Танюша хоч би їй що!
Підвелась і сказала:
— Шабаш! Запишіть, Ольго Павлівно, норму.
Додому ми ні з Танюшею, пі з Ольгою Павлівною пе пішли. У нас були якісь там свої особисті справи, скажімо, па тютюновій плантації. Але до тютюнової плантації ми не дійшли: по дорозі трапився наш виноградник. Ми зупинилися на винограднику, сіли перекурити, а потім Сулак сказав:
— Дома — що? Що спішити додому?
Я теж дотримувався цієї думки, і ми, проблажепствувавши проти вечірнього сонечка, помаленьку взялись за роботу. Перепочиваючи, Сулак сказав:
— Вона — тоненький, маленький. їй спину гнути для чого? Легенькій людині як може ломити кістки?
З того, як говорив зараз Сулак, було видно, що ці нехитрі думки були його власним винаходом.
Може, всі сорок вісім годин він бився над цим питанням, поки, нарешті, не знайшов задовільного, принаймні для себе, його рішення. Я підтримав його, сказавши:
— їй же бо, і згинатися пе треба. Така маленька, що хоч стій, хоч сядь — все одно не більше за куріпку...
Це втішило нас обох — легенькій людині пібпто і все мусить легко даватися.
Сонце з усією незліченною армією своїх променів не йшло собі по небу, а мчалося вихором, затягаючц в цей свій жовтогарячий вихор і нас. Я вже пе почував, чи болить у мене спина, чи пі, але я знав, що руки у мене стали еластичні і цупкі. Бідолашний секатор ніби зрісся із ними і вицокував не згірш швейної машинки. Ми йшли вперед. Норма сто шістдесят кущів? Байдужісінько! Десь там в середині другого тижня я брав у лоб сто шістдесят п’ять, навіть сто сімдесят кущів. Сулак доганяв до двох сотень, а Танюша — Танюша не зупинялася і па цьому.
Було якось після роботи. Година стояла добра, і па душі було привітно і затишно. Над головою курликали журавлі і дзвінко виспівували дикі гуси. Сулак діткнувся до мого коліна:
— А знаєш що, Йован? Додому сьогодні пе підемо. Будемо спати в сторожці. Дикі гуси летять. Будемо ловити в ариках диких гусей.
І ми зосталися в сторожці. З гір Алатау течуть сотні потоків; внизу вони розбігаються по ариках; як глянути з якогось горба па підніжжя, то воно так і виблискує голубими смужками. Отож завдання ловця і полягає у тому, щоб, вмостившись на березі такого потічка, прикинутися кущем або каменем. Добре пагрома-
дити па себе всякого гілля. Потічок собі, отож, зпай, тече та хлюпоче, підбиваючи сонного птаха то під той берег, то під топ. Куіц? Камінь? Байдуже! Тисячі тут отих каменів, а щодо кущів, то ціле підгір’я — один нескінченний кущ.
Ну, підбився птах. Тоді кущ блискавично викидає руку, відчайдушний крик, удари крил по воді — і мисливець святкує удачу... Але ж і довго тягся той вечір! Гуси летіли й летіли. Праворуч і ліворуч чувся їх гелгіт, а па нашому арику хоч би що!
І раптом почувся дужий шерех крил, дмухнуло вітром, і на воду опустилося з десяток довгожданих гостей. Було вже пізпу- вато. Сонце давно зайшло. Над степом панувала тиша; що ж до пас, то мп просто поприкипали до своїх місць. Арик був досить широкий, але все ж таки недостатній для того, щоб вмістити на самій середині усю черідку. То одного, то другого птаха відрізало течією від гурту і підбивало під берег. Птах опирався, але, здається, пе дуже: вкрите голим камінням дно арика мало небагато принади для зголоднілих гусей. Тим вабливішими їм видавалися береги, вкриті травою і густими кущами водяних рослин. Я був кущем, і один із зголоднілих птахів сунувся мепі просто в руки.
Згодом віп зрозумів нерозважливість свого вчинку, та було вже пізно. Я міцпо вхопив його просто за шию, і він після кількох хвилин шаленої боротьби опипився в мішку. Сулак підкорився своїй долі невдахи: за секунду після цієї події на плесі не залишалося, зрозуміло, жодного птаха. Але моя удача була, кінець кіпцем, удачею нас двох, і ми, розгарячені і веселі, почимчикували додому, в сторожку, і незабаром заснули мертвим сном.