Та ледве зазолотіли вершини гір, мп посхоплювалися. Як же й остобісіла пам ота картопля, огірки і підстаркуваті однобокі та ще й зморщені дипі! До біса з тими покидьками! Сьогодні ми — крези, сьогодні у нас на стіл печена гуска, нехай і з картоплею, але якою! Підсмаженою до золотого блиску в гусиному смальці. Я мав носити воду, збирати курей, тим часом як Судакові випадало обнишпорити деякі ще не обрізані і, так би мовити, засекречені кущі винограду. Хтось там їх оббирав, складав важкі грона у кошики, але, спасибі йому, не забув і про пас. Отже, до смаженої гуски мав бути на десерт у нас виноград па заздрість усім ворогам!
Ходив Сулак, проте, дуже мало і повернувся навшпиньки, веселий, збуджений і таємничий. Ще за двадцять кроків від мене він поклав палець на уста і, лише наблизившися впритул, прошепотів:
— Ходімо, Йован,
Він схопив мене за руку, і я мимоволі подався за ним на виноградник. Чекав я на всякі несподіванки, тож завчасу і приготувався зустріти їх більш-менш спокійно, але те, що я побачив, спантеличило мене вкрай. Була тільки п’ята година ранку, час, коли на винограднику не буває нікого. Тим часом під кущем пеза- кінченого вчора ряду сиділа Танюша і строчила секатором, та ще як строчила! Тільки срібпі бризки летіли навколо. Мепі п дух
забило. То от в чому твоя сила, о Джіокондо! Я ступив крої; вперед, але Сулак мене випередив.
— Доброго рапку, Таиюшо,— сказав вій, вливши в свої слова всі почуття, якими переповнився протягом цих гірких і гарячих двох тижнів.— Що так рано устала?!
Танюша схопилася і залилася рум’янцем, але швидко знайшлася і відповіла у тон нападу:
— Це, кінець кіпцем, справа смаку, отколь доточувать день: зранку чп звечора! Або війна буде чекати, доки ми навчимося працювати як слід?
Сулак почухав потилицю і вже іншим тоном сказав:
— Війна — що? Війна ждати не може. Вставати рапо — треба. Тільки чому ж не сказати?
— А ви мені все казали? — просто спптала Тапюша.
— Все,— відповів Сулак і, легенько обнімаючи її за плечі та відбираючи секатор, уже воркотів: — Сьогодні почекай трохп, Таню. Сьогодні ходімо до пас. Твої хитрощі — паша подяка. Так треба, Тапю.
Смажену гуску і все, па що щедра природа тутешніх країв, ми їли разом, всі втрьох. І той, хто скаже, що пам не було весело, тяжко помилиться.
Цієї почі Юрась майже пс спав.
Мати звечора нечутно припурхувала до його ліжка. Непокоїлась, бо помітила, що він неспокійно перевертається.
— Щось болить тобі, синочку? — схвильовано шепотіла, нахиляючись до нього. Поправляла ковдру, що сповзала па підлогу, обережно підтягала подушку до стіни.
А він не розплющував очей, удавав, що спить.
Чув, як мати легенько ступала, відчиняла кватирку... Чекала батька. А він, певно, вже не прийде сьогодні. Казав, що в таку гарячу пору соромно вилежуватися в хаті.
Юрасів батько — тракторний бригадир. Шанують його в колгоспі — і па тракторі він по-гвардійському працює, і па комбайні, а взимку па грузовику їздить. Приємно Юрасеві бачити батьків портрет па колгоспній дошці Пошани. Посміхається батько па портреті. Здається, що від цієї посмішки здіймаються його груди і на гімнастерці відважного танкіста видзвонюють ордени та медалі.
Шанують!.. Батька шанують, а над Юрасем збиткуються. І вдома на нього гримають, і вчителі у школі часто бурчать. Мати ганить його за те, іцо понаносив багато кнпжок та журналів, всі шафи, шухляди та кутки ними захаращено. А від учителів перепадає за математику та фізику, бо Юрась ніяк не дійде згоди з цими науками. Фізик Григорій Васильович, якому школярі дали прізвисько Гривас, викликаючи Юрася до дошки, завжди допікає йому при всьому класі.
«Тримайся! — шепче розбптпий Мишко, коли Юрась виповзає з-за парти і повагом сунеться до дошки.— Тримайся! Заклює тебе Гривас!»
— Пу, парубче,—лукаво посміхається Гривас,—давай встановимо особисті контакти з вельмишановною фізикою. На чому ми приземлилися минулого разу?
— Чи любить Юрась фізику! — долинає з задньої парти
— Так, так! Правильно! Відповідай, мій любий, сміливіше,— закручує за звичкою свої настовбурчені вуса вчитель.— Значить, не любиш фізики?
— Григ... Вас... ич. Я пе те, що не люблю... Я... я...
— Облиш якати! Що ж ти любиш?
— Я... Я історію люблю, Гривас.
— Історію? А я вимагаю і фізику любити! Та ти чуєш? Чого в вікно зириш?
— Чую, Гривас...
— Чуєш, та не дуже. За-па-м’я-тай! Без фізики Гагаріп пе полетів би у космос! До твого куцого розуму це доходить?
— Доходить, Гривас...
— То чому ж завжди хапаєш трійки з фізпкп? Чому пема жодної п’ятірки?
— Але ж пема і жодної двійки! Та це не страшно! Вопа пе сердитиметься.
— Хто «вопа»? — спересердя рвав вуса Грпвас.
— Фізика! Хіба я мушу цілувати вашу фізику?
— «Цілувати»! — вибухав вулканом Грпвас, і па Юрася сипалося каміння вчительського обурення.— Та ти знаєш, що таке фізика? Це ж зухвалість — отак гапьбити прекрасну науку! «Цілувати»! Ви чули, як віп неславить її? Не патякай! Марш до парти! Дуб без нервів!