— Кланяюсь я моїй другій матері Явдосі Петрівпі.— Аж до землі схилив віп свою голову.— Вона така ж рідна мені, як і та, що народила мене в далеких казахських степах. Одна мати — казашка — дала мені життя, а друга мати — українка — зберегла мені життя. Спасибі вам, мамо! А вам, дорогі брати і сестри, щирий привіт від нашого Казахстану! — Сарсен Талебаєв обійняв бабуню Явдоху і поцілував.
Усі мовчали. Сотні людей з подивом спостерігали, як суворий па вигляд гість ніжно пригортає їхню стару вчительку.
Явдоха Петрівна пестливо гладила його чорні кучері і ледь чутно озвалася:
— Син! Ти мій рідний син... Ти син нашої матері України, бо ти пролив кров на священній землі за весь радянський народ.
Сарсен Талебаєв ще раз низько вклонився.
— Спасибі, мамо, за ці дорогі слова. Ваша Україна — моя Україна! Ваша земля — моя земля!
— І Казахстан нам рідний брат. Спасибі йому за таких богатирів, як ти, Сарсене! — простягнув гостеві руку голова сільради.— Гість для людини — завжди радість. А ти, Сарсене Омаровичу, дав нам подвійну радість. Ти приніс привіт і любов ие тільки від себе, а й від рідного нам казахського народу. Ми посадимо тебе па найпочеспіше місце за пашим столом — на покуті, дамо тобі повну чашу нашого колгоспного вина, світлого, як сонце, міцного, як паша дружба. Радість казахів — наша радість. Ваше горе — наше горе. Ми з вами завжди в одній сім'ї радянськім!
Гість приклав руку до серця.
— Дякую за привітні слова. Я повезу їх додому і передам нашим колгоспникам. Мудро сказали ви, дорогий аксакале, про спільну радість і спільну боротьбу з горем. Мені важко знайти пайвлучніші слова подяки. Я не майстер говорити промови. Я — колгоспний зоотехнік і звик до степу. Там тиша, нас мало там, чабанів, живемо ми в юртах.
— О! Мій колега! Зоотехнік! — вирвався до столу Семен Ничипоренко.— Тепер я скоро гостя не відпущу — покажу все наше господарство. Колего! Сарсене Омаровичу! Дай твою руку! — підбіг він до Талебасва.
Гість потиснув руку Ничппоренкові.
— От ви, колего, і перебили мені. І збився я. Казав, що не майстер на промови. Бачите, як вийшло,— кивнув він Семенові.— Згадав! Я ж не сказав про головного винуватця сьогоднішньої зу-
стрічі Грошу пробачити за це... Ось він. Юрасю! — покликав хлопця з натовпу.
Юрась підійшов до столу, засоромлено похиливши голову.
Гість узяв його за руку.
— Ось хто з’єднав розірвану лапку нашого знайомства! Після госпіталю я знов пішов на фронт. А потім після війни поспішив додому. Все збирався написати Явдосі Петрівні. Але каюсь — пе зібрався. Всі ми трошки ледарі листи писати. Винен. Карайте мене.— У натовпі стримало прошелестів дружній смішок.— А Юрась знайшов мене. Молодець! — обійняв він зпіченого хлопця.— Знаєте, що він зробив? Можна, Юрасю? Це вже не таємниця? — Хлопець ствердно кивнув.— Зараз розповім. Я лишив Явдосі Петрівні оцю записку.— Bin високо підняв над головою маленький папірець.— У записці було тільки двоє слів — моє прізвище та ім’я. Адресу я тоді забув написати. Пе до того було. І ось по цих двох словах мене знайшов Юрась. Він чудовий слідопит! Послав листи у кілька обласних воєнкоматів нашої республіки. Півроку шукав мене — і знайшов. Майже двадцять п’ять років минуло з того дпя, коли ми форсували Дніпро, коли мене врятувала Явдоха Петрівна, а я й досі згадую про ваше село і про мою другу матір. Це Юрась допоміг мені знову побачити її. Спасибі тобі, дорогий мій сину! — Він пригорнув до себе Юрася.
До гостя квапливо підійшов розчервонілпй Гривас, машинально сіпаючи закручені вуса.
— Так оце паш учень, Юрась, таке зробив? Товаришу Талеба- с.в — я його вчитель... Bin не любить мій предмет. Я фізику викладаю. А тепер бачу, куди його тягпе. Він буде істориком! — Гривас потиснув руку здивованому гостеві і пішов па своє місце. Але рвучко обернувся і підняв руку: — Але й історик мусить знати фізику! Отак, Юрасю!
Талебаєв здивовано глянув па нього, на мить замислився, а потім сказав:
— Ви праві, товаришу фізик. Юрась буде істориком. Буде дослідником. У нього є нахил до цього. І ще вам скажу щось. Товариші! — обвів він усіх бистрими очима.— Я усім вам привіз дорогий подарунок.— Талебаєв узяв у руки щось довгувате, замотане в білу полотнину. — Я спеціально полетів літаком на Мангишлак і зірвав там у міському саду Форта Шевченка оцю гілочку з верби, яку понад сто років тому посадив ваш великий земляк акин Тарас.— Талебаєв повагом розгорнув полотнину і обережно підняв зеленаву гілочку.— Нехай ця гілочка виросте в могутню вербу і стане деревом нашої дружби. Доглядайте цей дорогий пагінець, поливайте найкращою живою водою. Нехай вічно зеленіє це дерево, як буйно розквітає дружба наших народів.
Гурт застиг в урочистому мовчанні, всі вп’ялися очима в тоненьку гілочку. А Талебаєв, узявши під руку Явдоху Петрівну, пішов з нею по доріжці сільського парку. На галявині вони спинились. Талебаєв віддав гілку Явдосі Петрівні, а сам почав конати ямку лопатою, яку йому подав Юрась.