...ІОрась заплющується, але соп тікає від нього. Крізь відчинену кватирку чує виразно, як шелестять густими вітами тополі. Вітер несамовито шарпає їх, і вони, хилитаючись, безперестану шамотять шершавим листом — ш-ш-ш-ш-ш-ш!
І чому так присікується до нього Гривас? Чого йому треба? Адже Юрась готує уроки з фізики. А що під час дослідів доводиться «плавати» і відповідати навмання, то не кожному ж вискакувати попереду...
Чи бабуся Явдоха нікому не сказала? Чи не розголосила його тайну, від усіх приховану? От коли все закінчиться добре — кусатиме тоді пальці Грпвас, не бубонітиме образливе: «Дуб без нервів!»
— Я йому доведу, що в мене є нервп! Я йому покажу, який я дуб! — шепотить поквапливо Юрась і думками липе в хату при вітпої бабусі Явдохи. Яка ж вона хороша! Як цікаво розповідала про наших хоробрих солдатів па війні. Аж посмутнів одного разу Юрась після зворушливої розповіді. «Чому ніс повісив? — запитала ласкаво.— Жалкуєш, що народився пізно? Не журися, кожна людина народжується у свій час. І на ваш вік, хлопці, вистачить тих шляхів, де покажете геройство. А війна нехай пропадом пропаде, нехай ніколи не повторюється».
Задумливий повертався Юрась додому від бабуні Явдохи. «Ви стачить шляхів для геройства!» А де ж у їхньому селі ті стежки до дивовижного геройства па користь людям? Якби пожежа жахлива спалахнула — миттю рвонувся б у вогонь і виніс бп з полум’я маленьку дитину! Або якби їхня тихомирна річка Берестянка зненацька бурхливо розлилася б — стрибнув би у воду і витяг бп заплаканого хлоп’яка, який потопав! Ото було б геройство! Хотів про це сказати бабупі Явдосі, та посоромився. Підняла б на глум. Бач, чого захотів, сказала б, горя для людей, пожежі, повені! Спасибі їй, напоумила Юрася на хороше діло. Нікому не сказав про це Юрась, про свої задуми. Ще б пак! Бовкнеш зопалу, а раптом пе вдасться? От тоді засміють, хвальком, брехуном назвуть.
Яка ж мудра бабуся Явдоха! Недарма сорок п’ять років провчителювала. Це ж вона й порадила ІОрасеві попросити, щоб писали йому листи до запитання, і сама ж начальника пошти попросила, щоб нікому пе проговорився про одержувані Юрасем листи. Що то значить досвідчена людина!
Щось із трп десятки листів та відповідей одержав Юрась. І дуже добре, що ніякої поголоски. Навіть від тата й мами ховався, хотів сюрпризом їх здивувати. А до бабусі Явдохи щоразу мчав, як тільки листа отримував. У неї й лишав ці листи у подарованій нею скриньці.
А сьогодні усі взнають про давню Юрасеву таємницю. Коли ж це буде? Поїзд прибуває па станцію о десятій ранку. Звідти автобус іде об одинадцятій. Повз Юрасеве село проскакує він біля дванадцятої. На перехресті, поблизу густолистого береста Юрась і зустріне гостя. Так було умовлено в листах.
Аж перед світанком задрімав Юрась. А коли схопився — матері не було вже дома, давно подалася на ферму.
Снідав чи не снідав Юрась — навіть і не помітив. Вихором помчався до асфальтівки. Хоч би пе спізнитися!
...А надвечір зібралися люди біля колгосппого клубу. І Юрасе- ва мати прибігла схвильована, збентежена. Коли Юрась прискочив до неї на ферму велосипедом і нашвидку розповів про гостя — вона ледь не впала від несподіванки. Отаке відчебучив Юрась! Потайки від батьків запросив такого дорогого побратима!
На клубному ганку поставили стіл, вкритий червопою скатертиною, а люди порозсідалися в тіні дерев. Голова сільради Мостен- ко мало говорив. Він привітав шановного гостя від імені усієї громади, а потім попросив бабусю Явдоху сказати стрічне слово.
Вийшла вона, сивенька, згорблена, сперлася об стіл.
— Що я скажу, люди добрі? — голос її забринів.— Була страшна війна... Страшна... І говорити важко. Не повернувся з фронту мій чоловік... І двоє сипів загинуло... Але в мене є ще один сип! — промовила вона голосно.— Ось він! — і показала па чорнявого гостя.— Він став мені рідним. Ось він, Сарсен Омарович Талебаєв... Наше село від Дніпра педалеко. Чули ми, як гуркотіли гармати та кулемети стріляли. Бачимо вранці — паші прийшли. То були розвідники. Ми цілували, обіймали їх. Побігли вони далі вулицею. Чуємо — стрілянина знялась. Виглянула я обережно, бачу — оп біля тої хати упав паш один солдат. Я до пього, а він поранений, не може ступати, кров юшить з ноги. Я швиденько перев’язала хусткою ногу, а дівчата допомогли дотягти його у мою хату. Аж тут влітає офіцер і каже «Ми відходимо тимчасово, завтра назад повернемося. Сховайте нашого бійця».
Я сховала його в надійному місці, там, де ніхто не здогадає-
ться. А через якусь часину заскочили в хату фашисти, страхали мене, допитувалися, куди подівся радянський солдат. Мабуть, якась лиха людина їм шепнула про нашого пораненого. А я кажу: «Не знаю». Ударив мене рижий фашист прикладом у груди, я впала... А ранком прогнали фашистів, і під’їхав до мого двору офіцер на грузовику. Віддала я йому Сарсена, повезли його в госпіталь. Більше я й не бачила його і не чула про нього. Оце й усе, дорогі мої! — Притулила хустинку до очей і заплакала тихо, схилившись на гостеве плече.
А гість додав: