Unknown полностью

Двадцять три грузовики один за одним, ревучи й перевалюю­чись на вибоях, повних каламутної снігової води, повільно проїха­ли селом.

За крайніми хатами, на просохлому під вітрами вигоні, маши- пп покотили швидко й весело, як зраділі хлоп’ята. Па буру землю лягли чіткі відбитки мережаних шин.

Але вигін кінчався, і передні спинились. Починався рівний, що вкритий снігом, безкраїй — скільки сягнеш зором — цілинний степ.

Начальник колони Фоміп, немолодий, чорновусий, млявий чо­ловік у авіаційній куртці з обвислим поясом, стояв на підніжці і стежив, як шикувались па вигоні машини. Про себе віп відзна­чав, де зупинялись знайомі йому грузовики з автороти.

Так, машина Амосова уже стоїть. П’ятитонка Жолдаспаєва за­гальмувала поруч з ппм. Громіздкий старий ЗІС Рудого з білою дошкою у борті, важко погойдуючись, пробирався туди ж. Ось він уже по сухому побіг швидше і, вдершись в гущу новеньких, за­бризканих газпків, яких вели шофери-добровольці, вимогливо за­сигналив, протискуючись до першого ряду.

Фоміп стукнув дверцятами кабіни і пішов уздовж усієї шерен­ги. Коли вся колона збиралася в одному місці і він обіймав її поглядом, тривоги трудної подорожі у нього влягались, і почуття гордості доповнювало вдоволення собою.

Рейс колони був відповідальним. Машини везли в степ на міс­це майбутнього далекого радгоспу амоніт і порох для вибухових робіт. Таке завдання надійшло раптово, і Фоміну впочі доручили зібрати і спорядити колону. Шофери-добровольці, які прибули па станцію вчора, просто з платформ ешелону одержували нові ав­томашини для цієї поїздки. Між них вкраплювали місцевих водіїв з автороти. Технік Фомін дуже рідко залишав подвір’я бази і май­стерень, він погано знав степові шляхи, і зараз, зупинивши

колону, мав порадитись зі своїми шоферами, в якому напрямку їхати далі.

До Вовчої балки, куди пробивалась колона, можна було діста­тись двома шляхами. Один ішов через греблю, що чорніла неда­леко звідси своїм відталим боком, і виводив на грейдер. По цьому шляху, сказали Фоміну ще па станції, пройшов бульдозер і роз­горнув сніг. Другий шлях, довшпй, снував по цілині, в обхід ба­лок і лощпп; влітку він довільно чинив свої звиви, як струмок во­ди, як мотив тутешньої пісні, і добігав аж до далеких колгоспних відгонів, до недосяжних озер, відомих тільки мисливцям та пере­літним птахам. Тепер цей шлях був схований під незайманим снігом.

Яким вирушати?

— Отакий би нам шлях! — кинув Фоміп у бік витопу, набли­жаючись до гурту.

Шофери підтакнули начальникові й розступились перед ним.

Фомін побачив в центрі гурту Андрія Рудого. Топ сидів навпо­чіпки і щось виколупував із землі залізякою.

— Еге ж, якби... — прокректав Рудий. — Якби тому пе типи та не перелази...— і він замовк, силкуючись добути земляний го­рішок.

— Що ж тоді? — обізвався хтось за його спиною.

Рудий обернув рябе, почервоніле від напруги обличчя на не­знайомий голос.

Хто це вихопився з таким наївним запитанням? А, он хто? Рудий впізнав юпака-добровольця, якого уже примітив раніше.

— Що тоді? — перепитав він і копирснув землю.— Звичайно, такі жовторотики, як ти, та ще й присмалені, не мають ніякого поняття у цій чоловічій справі.

— Го-го-го! — зареготав високий білявий чоловік у чоботях з коротенькими халявами.

Малий, схожий па хлопчиська, Петро Глиця справді був у присмаленій, не по його зросту шинелі. Коли сьогодні па станції одержували фуфайки, йому всі були завеликі, хоч одягав їх по­верх усього, що було па ньому, і Петро залишився у своїй шинелі, ще дома, па Україні, подарованій старшим братом. Петро знітився і від такої відповіді старшого шофера, і од натяку на його зріст, і від того, що був у старій шинелі. Настала мовчанка. Не всі зро­зуміли, звідки така неприязнь у Рудого до юнака.

— А ти, Андрію, роз’ясни йому, що було б, якби парубкові не типи та не перелази,— порадив білявий чоловік басом.— Хлопцеві кортить знати.

Рудий сидів у тій же позі і тільки з вдоволення поклав собі на коліна руки. Він почував себе впевненим і сильним. А тішило його те, що Глиця почервонів і розгубився. «Лізеш поперед стар­ших... Пе осічеш такого відразу, то швидко тобі дорогу засту­пить».

Сьогодні вранці, ще на станції, цей шоферчук у присмаленій шинелі запам’ятався Рудому. Стоячи в черзі під навантаженням, Рудий задрімав у кабіні машини і не почув, коли передня п’яти- топка просунулась далі. Його гукали, він не прокинувся, тоді хтось наказав податися вперед новакові, який стояв за Рудим, і він в’їхав у колію. Було ж сміху після того, коли Руднії проки­нувся!

— Хоч скажи, що тобі спилося.

— Мабуть, жінка.

— Напевне! За інше чергою не поступився б.

Поява добровольців у селищі взагалі справила на Рудого гні­тюче враження. Дізнавшись, що серед них чимало шоферів, Ру­дий так і сказав у гаражі:

— Ну, налетіло шпаків! Тримайтесь, сибіряки, за руля рука­ми й зубами.

Порівняння юнаків у чорних фуфайках і сірих вушанках з шпаками і тепер спливало Рудому па пам’ять. Його аж тіпнув сміх. Він озирнувся до білявого.