Unknown полностью

— Сказати? Це можна. Та боюсь, що як багато знатиме, рано полисіє... Тоді жінки не любитимуть,— Рудий безнадійно чвирк­нув слиною перед собою, відсунув на потилицю напівоблізлого малахая і смачно почухав свою лисину.

Гурт сміявся і з дотепів, і з старого малахая, і з лисини Ру­дого. А Петро кипів.

Хтось підступив до нього. Петро оглянувся. Поруч стояв кремезний Амосов, водій машини з трьома п’ятірками в номе­рі. За Амосовим Петро їхав усю дорогу. Петро полегшено зітхнув.

— Чому розгубився? Кажи: не всіх лисих жінки цураються.

Амосов цієї ж миті збагнув, що сказав зайве, і прикусив губу. Місцеві шофери добре знали про два розводи і нові невдалі же­нихання Рудого.

Рудий підвівся. Із залізякою в руках, насуплений, він ви­дався лютим і грізним. Підступив до Амосова. Коло розширилось. Ну, Рудий зараз дошкульно відповість Амосову! Після того як старший брат Амосова, залізничний стрілочник, побрався з колиш­ньою дружиною Рудого, той ненавидить увесь рід Амосових. Те, що в Амосових щасливо складається життя, що вони всюди попе­реду, злобивить Андрія. Він не бачить ні в кому з них ні розуму, ні вроди, ні чесності і всі їхні успіхи називає хитрощами і об­маном.

Виставивши вперед ногу, Рудий з вихилясом подав Амосову на чорній долоні маленький земляний горішок.

— Як ти такий хвабрий, попробуй розкусити оце!

Регіт вибухнув знову. Амосов узяв горішок і, весело погля­даючи па всіх, спокійно розлущив його і кинув ядерце в рот.

Фомін сміявся і не міг вирішити, чого в цій перепалці більше: жартів чи прихованого сперечання. Пора б уже й кінчати з жар­тами та переходити до справ. Він аж зрадів, побачивши тих во­діїв, які повергалися з розвідки.

Гребля, виявляється, серйозно підтала, перебратись через неї буде важко, і далі, па грейдері, снігу мало. Амосов, почувши це, висловився рішуче проти маршруту по оголеному шляху.

— Хто хоче загрузнути, нехай їде грейдером. Я за таким лі­дером не їздок.

— А коли подамося по ціліші і біля Таволжаний лощину вже залило водою? — доскіпується білявий чоловік.— Тоді назад кру­ти, на греблю? Ти заплатиш мені за пусті кілометри?

— Не буде «назад крути»,— втручається Жолдаспаєв.

— Ти що, ворожка?

— Зима їздив, весна їздив, виріс у Таволжанці.

Амосова підтримують добровольці. Він припинив насмішки над Глицею, та й хочеться їм податися в степ цілиною, а не битим шляхом.

Фоміп, слухаючи це, озирається, шукає, де ж Рудий? Що ска­же Андрій? О, Андрія в гурті немає. Десь поза машинами промай­нула його шапка.

— Чого це ти ховаєшся за кузови? — наближається до нього Фоміп.

Рудий мовчки дивиться па свою тінь, прихилився до борту.

— Нехай Амосовы ведуть колону. Вони це люблять.

— Я все бачу, Андрію,— поспішно приєднується Фомін.— Старається завоювати авторитет серед приїжджих... Натура!

Рудий мовчить.

— Ну то як, поїдемо через греблю? — і, не ждучи відповіді: — Рушай па своїй першим!

— І поведу! — глухо буркнув Рудий.

Фомін ощупував поглядом його постать і якось мимоволі за­тримався на брудному, пожмаканому комірці сорочки, що вити­кався з-під кожуха. Нікому догляпути чоловіка: ось уже рік Ан- дрісва хата без жінки... Тільки стара немічна мати сидить влітку проти сонця. «Нащо той красень Амосов заговорив про жінок?» — обурився Фоміп і, рішуче вдавивши в землю камінець, пішов далі.

Рудий все ще самотньо стоїть між машинами і чує Петрів голос:

— Так чого ж ми стоїмо? Рушай по цілині, товаришу Амосов, а ми за тобою...

Рудий удав, що йому ці балачки пі до чого, він навіть всівся в кабіпі, але насправді прислухався до кожної репліки. Він чує в доводах Амосова, як і в усіх його вчинках і словах, силу, волю, спрямованість, здатні підкорити інших, зпає, що колона зараз попрямує за Амосовым, але погодитися з цим не має сили.

«їдьте куди завгодно, все одно всіх трактори витягатимуть,— думає Рудий. Розмова йому здається зайвою, навіть безглуздою, як і багато чого з того, що діється в ці дні па станції, в селищі.— Мільйони гектарів землі зорати в одну весну! Чому за одну вес­ну? Куди так поспішати?»

— По машп-пах!

Вигуі? Фоміпа обриває роздуми Рудого.

Десь поряд загув мотор, ще один, ще.

Підбіг Фомін.

— Заводь! їдемо першими.

Андрій попільно поставив валянок па стартер, натиснув. Мо­тор вуркнув і заглух. Знову завів. А з лівого крила вже котилась легко і якось дразливо машина Амосова. За нею впритул ішов газик Петра Глиці.

— Давай! — майже крикнув Фомін.

Андрій в’яло увімкнув швидкість.

— Бачиш, вибивав. Всю дорогу панькаюсь з нею, мов з боляч­кою,— визвірився Андрій.— Скільки вам пе кажи — пора ставити на ремонт,— ніби не чуєте. Куди ж мені лізти наперед з такою бандурою? — і він опустив руку па коліно.

Амосов па якусь мить затримується перед машппою Рудого, в якій сидить начальник колони. Помітивши, іцо Андрій пе поспі­шає рушати, їде далі. На тихому ході минає старий ЗІС, інші ма­шини і виривається вперед. Товплячись, стараючись скоріше втис­нутися в слід за ним і за Петром, пішли інші.

У другому десятку їде Андрій. Вдає, що дуже важко вести машину по глибоких коліях, пригинається до керма і дивиться тільки вперед.