А Фомін стежить за Амосовим. Його машина, одірвавшись від інших, іде й іде попереду. На відстані, серед неозорого простору, вона здається маленькою, безпомічною. Але за нею в’ється слід. По ньому їдуть всі, торуючи шлях, який перед колесами старого ЗІСа стає твердим, укоченим. Круті повороти засвідчують, що намацувати надійну путь нелегко.
Фомін зовсім забув, що він у машині Рудого. Йому здалось, що сидить у тій, у першій, бачить, як Амосов вправно і впевнено кидає машину то в один, то в інший бік, як сміливо жене її через калюжі, безпомилково визначаючії їхню глибину.
Петро, йдучи за Амосовим, бере на повному розгоні широкі плеса водянистого снігу у долинах.
Дві темні смужки, дві колії ведуть колону далі й далі.
Біла рівнина сліпуче блищить під яскравим сонцем. їй пемає пі кінця, ні краю. У своєму житті Петро ще не бачив нічого подібного. Коли на мить він забуває, що попереду й позаду ідуть машини, йому здається, що бачить це уві спі чи в казці. Куди б він зайшов, якби отак простував і простував? Де кінець рівнині? Мабуть, там, де море, де дрімучі, несходимі ліси... А потім приходить думка про Україну, згадується рідне містечко. От би зараз побачили товариші, де він! Па другий день після приїзду серед просторів цілини, під сибірським сонцем і вітром.
Але що це з Амосовим? Невже застряв? Так. Стоїть. Уже виразно видно три п’ятірки па борту його машини. Чому ж він не виходить з кабіни? Відчинив дверцята і чогось жде. О, та до нього й підійти не можна: забуксував серед великої калюжі.
Петро зупиняється перед пею.
— Плаваємо? — вигукує з підніжки.
— Давай сюди,— озивається Амосов, визираючи з кабіни.
Він розгорнув перед собою пакунок і апетитно уминає їжу.
— Хочеш пиріжка — лізь до мене.
— Он уже наздоганяють.
— Наздоганяють — це добре. Нехай попробують перегпатп. Лови!
Кинутий пиріжок летить до машини.
— Не треба.
— Лови ще! Приїхав сам, без сім’ї?
— Тут оженимось,— сміється Петро і смакує запашний пиріжок з печінкою.
— Не скоро домашні їстимеш...
Ревіння моторів наростало.
— Як же я тобі допоможу?
— Трос є?
- Є.
— Кидай! Я скручу з своїм — і витягнеш мепе.
Підходили машини, зупинялись. Шофери вилазили з кабін, оглядали колеса, поштовхуючи їх ногами, і, закуривши, йшли в голову колони дізнатись, в чому справа.
Вирятувати грузовика з лощини було пе так просто. Скати ковзали по кризі, машину зносило па глибше, трос рвався. Амосов і Петро брьохали по коліна в хлипкому, насиченому водою снігові. Петро підтикав поли шинелі, як жінки спідницю.
Рудий з гуртком стоїть осторонь, дивиться.
— Сів у калюжу.
— Го-го-го!
— Пішли попхнемо — швидше виїде.
— Саме туди з моїми халявами.
Повз машини проходить Жолдаспаєв, дивується:
— Застряв по вуха!
— Під твоїм керівництвом,— докинув і цьому Рудий.
Жолдаспаєв відповідає па ходу:
— Покажи ти, куди їхати.
— Треба буде — покажемо,— скипів Рудий.
Сказав і тут же подумав: а чого ж стояти та дивитись на Амосова? Чого ждати чужого сліду?
Одна машина висунулась з ряду і подалася вздовж колони, її кидало. Вона йшла вперед, бризкаючи мокрпм снігом. Було щось незвичайне в тому, що старенька, розхитана, із непофар- бованою дошкою в борті машина сміливо їхала одна по пеходже- пій цілині, а нові, широкогруді грузовики на місці, ждучи, коли вона промине їх і поведе вперед.
Андрій переїхав лощину і взяв ліворуч.
Тепер його помітили всі шофери, які зібралися біля машини Амосова.
— Хто це?
— Невже Рудий!
— Він!
Фомін збагнув, що той рушив без його дозволу. Потупцю- вавшись на місці, він вилаявся.
Спустившись в лощину, Руднії чомусь завагався, а може, знову швидкість виприснула. У всіх, хто стежив за ним, по обличчях промайнула тривога: «Застряне!» Та з кінця колони хтось вигукнув:
— Давай, Андрію!
— Натискуй!
Машина тихо, але вперто рухалась через лощину. На рівчаку її кидало, аж підскочили ящики в кузові.
— По машинах!
Це хтось із задніх подав команду, і по новому сліду один за одним пішли грузовики.
Л тим часом трактор перетягнув через водостій тритонку Амосова. Петро кинувся до машини. Фомін сів у кабіну до Амосова. Всі рушили за Рудим.
Фомін дивився в далечінь, де па тлі надвечірнього червоного пеба чітко вирізьблювались машини. Йому згадалася пезакіпчепа розмова на стоянці. Сумний вираз обличчя, брудна сорочка Рудого. Знов чомусь стало шкода Андрія, і Фомін скоса поглянув па Амосова.
Амосов обережно намацував пряміший шлях. Взявши навкіс, він швидко наздоганяв Рудого. А той петляв, як заєць. Прокладенні! ним слід нагадував проточину черв’яка під корою. Було в ньому щось напружене, дрібне й непевне. Машини, які йшли по цьому сліду, почали самі зрізувати гострі кути зигзагів і через це розсипались, розбрелись по степу, а деякі вже й застряли.
Переїжджаючи через грейдер, машина Рудого загрузла у грязюці. Водій намагався виборсатись і посадив машину па дифер. Покинувши кабіну, він примостився па купі снігу перепочити.