Степ занурювався в сутінки. Десь далеко-далеко, пад станцією, вився дим паровоза. Потім там спалахнув вогник, другий, третій. Серед них Рудий не шукав вогника свого дому. Йому уявлялась чайна, переповнена у вечірню пору людьми, вчувався смак холодного пива, і він сердито плював перед собою.
Шофери, що поїхали за Рудим, наткнувшись на глпвкпй переїзд, спинялися, вилазили з машин, мовчки брьохали по воді й спігу, лаялися, діставали троси. Згасав степ, ясніли тремтливі вогники на станції, зайнялась перша зірка в небі. А на сніговому горбку сидів чоловік, мов стара натруджена ворона, якій було песпла долетіти до гніздищ березового гаю.
Вдалині па тлі блідо-рожевого небосхилу зменшувались і змеп шувались темпі силуети.
То їхали і їхали машини за Амосовим.
Колона всю піч пробивалась до Вовчої балки. Трактори брали на причеп грузовиків і перетягали через видолинки. В пітьмі передні застрявали частіше, і всі спинялись, пе шукаючи об’їзду. Колона завмирала і згодом рушала. Так було перед кожним вибалком. Тепер уже пе додивлялись, хто за ким їхав. Сусіди спізнавались тільки тоді, коли стикались руками на колючому холодному тросі, зав’язуючи вузол. Іноді на зупинках засипали коротким сном, прихилившись спиною до теплого радіатора.
Десь серед ночі стало холодніше, понесло сніг. Петро крізь заліплене скло кабіни побачив попереду старий 3IG з білою дошкою у борті. Не встиг придивитись, чи то справді машина Рудого, як помітив, що з неї впав на сніг яіцпк.
Петро пригальмував. Доки виліз з кабіни, передній уже зник у темряві. Попробував поворухнути ящик — важкий. Пождав, доки хтось наздожене... Нікого не було. Петро перевернув ящик раз, вдруге і підкотив до своєї машини. Великим зусиллям підняв його па приступку, а потім посунув на крило і, нарешті, підставив під ящик сипну. Такого вантажу йому ще не доводилось брати на свої плечі. І таки звалив його між свої ящики, що лежали врівень з бортами.
Витер рукавом шинелі піт, віддихався. Фари чиєїсь машини підганяли, вимагали дати дорогу. Петро швидко сів за руль і, вдоволений, навіть гордий від думки, що зробив щось хороше, поїхав далі.
Вранці дісталися до Вовчої балки.
Спинившії машини, шофери пішли до намету.
Як тільки наблизились до нього, тільки там почули гомін, люди вискочили назустріч. Вони вже викопали шпури-колодязі, куди необхідно було закласти вибухівку. Ще один день пе привезли б її, і наполовину змарнувалася б така важка робота: колодязі заливала снігова вода. Колона прибула вчасно! Тепер сьогодні ж гримне на весь степ могутній вибух. Нехай тоді вода тече до котлована, збирається цілим озером! Буде став серед степу.
Петро чує про це від людей, які зустріли шоферів у наметі. Ще підклали дров до печі, зробленої з гасової діжки, поступилися місцем, аби погрілися прибулі. Обличчя в людей темні од вітру й сонця. Петрові хочеться заговорити з ними, розпитати, звідки вони, сказати, що він тільки позавчора прибув сюди з України, розповісти, як важко було дістатись до Вовчої. Але хіба їх цим здивуєш?
Амосов сидить біля печі, гріє коліна, дивиться па вогопь і жадібно курить, курить. Петро підійшов до нього.
— Так оце вона така, Вовча балка?
— А ти якої хотів?
— У пас коли балка, так видно, що балка. Без містка її не переїдеш.
Обізвався Жолдаспаєв:
— Весна — балка страшна водою, літо — вовками.
Петро сів поруч. Згадав про знахідку.
— Ящик підібрав уночі.
Сірі очі Амосова подивились допитливо й строго.
— З амонітом?
— Хтось загубив. Такий важкепний, ледве звалив па кузов. Прибували відсталі машини, проїздили біля намету.
Відхилялось полотнище дверей — входили шофери. В наметі стало на часинку світліше, роздивлялись, пізнавали, хто де сидить. Підсідали до вогню, мовчки терлп руки, курили.
Зайшов Фоміп. Просунув руки до вогню, мляво тернув долонею об долоню І ОДІЙНІОВ.
— Л це хто вже спить? — штовхнув ногою Петрову шинелю.
— Я,— обізвався од пічки Петро.
Хтось зареготав.
— А де Андрій? — спитав Фоміп.
— Біля машини,— байдуже відповіли йому.
Рудий втрете перелічує ящики па своїй машині... Одного пемас. Іде поміж грузовиками і крадькома зазирає через борти — чи пе лежить де зверху мокрий ящик. Не видно. Андрія проймає страх, непевні думки шугають одна за одною.
Де випав ящик? Що буде? Що скажуть?
Біля грузовика Петра Глиці він навіть не зупиняється. «Сосунець! Прилип до Амосова...»
У наметі лагодили снідання — розкладали харчі па простеленій одежині. І знову:
— Стривайте, а де ж Андрій?
За стіною щось гупнуло.
— Чи він не ящики звалює? — здивувався Фоміп.
Гупнуло ще раз.
Один за одним кинулись з намету. Рудий саме брав через відкритий борт своєї машини на плечі ящик. Побачивши перед собою гурт шоферів, він завмер згорблений. Гадав, що скине кілька ящиків із своєї машини, потім з іншої і цим приховає, що саме в нього бракувало одного ящика.
Фоміп підступив до нього.
— Найнявся розвантажити всі машини, чи що?
Рудий повільно опустив ящик і прихилився до борту. В його очах Фоміп помітив знайомий вираз безпорадності і смутку.