Амосов збагнув, що було на думці в Рудого. Гаряча хвиля злості різонула його. Але стримався і сказав спокійно:
— Знайшли диво... Чоловік хотів першим рушити додому. А може, і ящики треба було перелічити.
В голосі Амосова прозвучав дошкульний натяк. Протиснувшись наперед, Петро сказав до всіх:
— Товариш Рудий, мабуть, забув, як ми впочі вдвох переклали ящик з ііого машини на мою... Два разп падав, капосний. Наморочилися.
— Ух ти. чортяка! Справді забув. Це через те, що мене малим часто били по голові макогоном.
Рудий мотнувся до Петрової машини і побачив поверх щільно укладених ящиків один обмерзлий кригою. Пританцьовуючи валянками по скрипучому снігу, він заходився закривати борт.
Повернулися до намету, всілпся до сніданку.
Рудий сам опустився біля гурту, де були Фоміп, Амосов, Глиця. Дістав з торбини подавлену, общипану хлібину, кілька цибулин, шматок сала, вийняв з-під кожуха півпляшки горілки. Налив у кухоль і подав першому Глиці. Пляшку затиснув між колін. Сказав голосно, щоб усі чули:
— Народу наїхало до нас різного. Дивишся і думаєш: куди забилися люди. Молоде, як курча, і те...
— Го-го...— підхопив бас.
Рудий сердито подивився на сусіда:
— Не в тому смислі кажу! Гогочеш... Важко буде їм обживати наші Вовчі балки. Візьми, к приміру, одну воду... Мало її в степу.
— Наливай,— повелів Фомін, нетерпляче розрізаючи білу високу хлібину.— Чоловік все добуде для себе. Птах на голій гілці гпіздо мостить. Головне — вибрати собі місце і полюбити його...
Амосов розкладав перед кожним хліб і сало, докинув:
— Людина повинна мати свою дорогу і не плутатись серед інших, як той на базарі, що нічого ні продає, пі купує.
— Дорога у пас у всіх одна,— прихильно приєднався Рудий і почав наливати в кухоль Амосова.
— Ти мені трошки, щоб порівну,— відвів Амосов пляшку.— Тобі не вистачить.
У душі Рудого потепліло. В серці озвалась давпо незаймана струна.
Випили і прихопились до їжі. Розмова затихла. Лиш коли вгамували голод, Фомін сказав діловим тоном:
— Поснідаємо, звалимо вантаж, заснемо годинки чотири і — назад.
— Краще вранці, як підмерзне,— порадив Амосов.
— Правильно! Встанемо на світанку і до обід будемо дома,— підтримав Рудий, гучно плямкаючи.— Шлях є, прокладено!
Поснідавши, всі покотом вилягли на сіні попід стінами. Хто прославши щось під себе, а хто й так. Петро повалився на свою шинелю. Рудий чомусь м'явся біля нього, не лягаючи. Побачивши, де той примостився, сів поряд.
— Лягайте, дядьку Андрію,— припросив Петро, розгортаючи обсмалену полу.
— Мені є де,— відмовився Рудий,— я ось тут,— і він повалився на сіно.
За парусиною перегукувалися голосп, лопотів двигунчик помпи, що відкачувала з колодязів воду — почалась робота. Це не заважало людям поринути в сон після важкої праці.
Деякий час не спали тільки двоє: Петро і Рудий. Перший — від незвичайності оточення і напливу вражень, навіть від того, що вітер раз у раз смикав намет, наче намагався зірвати його, а другий — від напосілих думок.
— Звідки приїхав? — лагідно спитав Рудий.
— З України,— відповів Петро.
— З України? Я теж звідтіля... Пе я, а батько й мати. Я світ побачив на возі, серед степу. їхали батьки на вольні землі Казахстану, в дорозі й народився. Десь між Курганами і Турманами. Ех, валянки мої, промокаточки,— Рудий позіхнув і замовк.
За хвилину звернувся до Петра:
— Удвох з Амосовпм підібрали мій ящик?
Петро не відповів. Рудий підвівся па руку — хлопець спав.
Подивився на його молоде, не зайняте жодною морщинкою обличчя і знову приліг. Хотілося ще порозмовляти. Узяв соломину, щоб полоскотати по щоці, й кинув.
Поклав руки під голову, дивився перед собою, чув завивання вітру і думав про далеку Україну.
Широка дорога стелеться від Киева па Богуслав і далі в шевченківський край. Вересень уже запалив осінні вогнища у лісах і дібровах. Обабіч широкого кам'янистого шляху жовтогарячими свічками палахкотять молоді тополі і багрянцем наливаються клени. Тільки молоді дубочки та лапасті акації, які розвиваються пізньої весни, живуть ще літом — впшумлюють соковитим зелом.
Рання осінь бродить полями. Шелестить пожовкла кукурудза у передчутті холодів, і ніжиться під вересневим сонцем врунистими сходами озимина.
Дорога пролягла через степи, збігає в долини, сірою стрічкою здіймається па пагорби. Часом вона заходить у села, і тоді з-за типів і парканів війне па вас осіннім квітом жоржин, золотистими качанами кукурудзи, що висять під стріхами хат, стиглими яблуками з колгоспних дворів і сивим терном, що наливається терпким соком осені.
Край дороги видніються пам’ятники і обеліски загиблим воїнам. Вони стоять, як німі свідки недавніх битв, що точилися на цій землі. За Корсунем височить гранітна стела,— дві кам’яні стріли, зведені в небо, нагадують людям, що тут зимою 1944 року зійшлися два українські фронти, затиснувши в лещата фашистську армію, створивши так званий другий Сталінград на Дніпрі.