Амосов збагнув, що було на думці в Рудого. Гаряча хвиля злості різонула його. Але стримався і сказав спокійно:

— Знайшли диво... Чоловік хотів першим рушити додому. А може, і ящики треба було перелічити.

В голосі Амосова прозвучав дошкульний натяк. Протиснув­шись наперед, Петро сказав до всіх:

— Товариш Рудий, мабуть, забув, як ми впочі вдвох пере­клали ящик з ііого машини на мою... Два разп падав, капосний. Наморочилися.

— Ух ти. чортяка! Справді забув. Це через те, що мене малим часто били по голові макогоном.

Рудий мотнувся до Петрової машини і побачив поверх щіль­но укладених ящиків один обмерзлий кригою. Пританцьовую­чи валянками по скрипучому снігу, він заходився закривати борт.

Повернулися до намету, всілпся до сніданку.

Рудий сам опустився біля гурту, де були Фоміп, Амосов, Гли­ця. Дістав з торбини подавлену, общипану хлібину, кілька цибу­лин, шматок сала, вийняв з-під кожуха півпляшки горілки. На­лив у кухоль і подав першому Глиці. Пляшку затиснув між ко­лін. Сказав голосно, щоб усі чули:

— Народу наїхало до нас різного. Дивишся і думаєш: куди забилися люди. Молоде, як курча, і те...

— Го-го...— підхопив бас.

Рудий сердито подивився на сусіда:

— Не в тому смислі кажу! Гогочеш... Важко буде їм обжи­вати наші Вовчі балки. Візьми, к приміру, одну воду... Мало її в степу.

— Наливай,— повелів Фомін, нетерпляче розрізаючи білу ви­соку хлібину.— Чоловік все добуде для себе. Птах на голій гілці гпіздо мостить. Головне — вибрати собі місце і полюбити його...

Амосов розкладав перед кожним хліб і сало, докинув:

— Людина повинна мати свою дорогу і не плутатись серед інших, як той на базарі, що нічого ні продає, пі купує.

— Дорога у пас у всіх одна,— прихильно приєднався Рудий і почав наливати в кухоль Амосова.

— Ти мені трошки, щоб порівну,— відвів Амосов пляшку.— Тобі не вистачить.

У душі Рудого потепліло. В серці озвалась давпо незайма­на струна.

Випили і прихопились до їжі. Розмова затихла. Лиш коли вгамували голод, Фомін сказав діловим тоном:

— Поснідаємо, звалимо вантаж, заснемо годинки чотири і — назад.

— Краще вранці, як підмерзне,— порадив Амосов.

— Правильно! Встанемо на світанку і до обід будемо дома,— підтримав Рудий, гучно плямкаючи.— Шлях є, прокладено!

Поснідавши, всі покотом вилягли на сіні попід стінами. Хто прославши щось під себе, а хто й так. Петро повалився на свою шинелю. Рудий чомусь м'явся біля нього, не лягаючи. Побачив­ши, де той примостився, сів поряд.

— Лягайте, дядьку Андрію,— припросив Петро, розгортаючи обсмалену полу.

— Мені є де,— відмовився Рудий,— я ось тут,— і він повалив­ся на сіно.

За парусиною перегукувалися голосп, лопотів двигунчик пом­пи, що відкачувала з колодязів воду — почалась робота. Це не заважало людям поринути в сон після важкої праці.

Деякий час не спали тільки двоє: Петро і Рудий. Перший — від незвичайності оточення і напливу вражень, навіть від того, що вітер раз у раз смикав намет, наче намагався зірвати його, а другий — від напосілих думок.

— Звідки приїхав? — лагідно спитав Рудий.

— З України,— відповів Петро.

— З України? Я теж звідтіля... Пе я, а батько й мати. Я світ побачив на возі, серед степу. їхали батьки на вольні землі Ка­захстану, в дорозі й народився. Десь між Курганами і Турма­нами. Ех, валянки мої, промокаточки,— Рудий позіхнув і замовк.

За хвилину звернувся до Петра:

— Удвох з Амосовпм підібрали мій ящик?

Петро не відповів. Рудий підвівся па руку — хлопець спав.

Подивився на його молоде, не зайняте жодною морщинкою обличчя і знову приліг. Хотілося ще порозмовляти. Узяв соло­мину, щоб полоскотати по щоці, й кинув.

Поклав руки під голову, дивився перед собою, чув завиван­ня вітру і думав про далеку Україну.

11)56

Іван

Цюпа

НА ТРУ СИН А

КРИНИЦЯ

Широка дорога стелеться від Киева па Богуслав і далі в шевченківський край. Вересень уже запалив осінні вогнища у лісах і дібровах. Обабіч широкого кам'янистого шляху жовтогаря­чими свічками палахкотять молоді тополі і багрянцем наливають­ся клени. Тільки молоді дубочки та лапасті акації, які розви­ваються пізньої весни, живуть ще літом — впшумлюють соко­витим зелом.

Рання осінь бродить полями. Шелестить пожовкла кукурудза у передчутті холодів, і ніжиться під вересневим сонцем врунисти­ми сходами озимина.

Дорога пролягла через степи, збігає в долини, сірою стрічкою здіймається па пагорби. Часом вона заходить у села, і тоді з-за типів і парканів війне па вас осіннім квітом жоржин, золотистими качанами кукурудзи, що висять під стріхами хат, стиглими яблу­ками з колгоспних дворів і сивим терном, що наливається терп­ким соком осені.

Край дороги видніються пам’ятники і обеліски загиблим вої­нам. Вони стоять, як німі свідки недавніх битв, що точилися на цій землі. За Корсунем височить гранітна стела,— дві кам’яні стріли, зведені в небо, нагадують людям, що тут зимою 1944 року зійшлися два українські фронти, затиснувши в лещата фашист­ську армію, створивши так званий другий Сталінград на Дніпрі.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже