Могили, пам’ятники, обеліски. У кожному містечку та оселі мовчазні й промовисті стіни скорботи. На граніті вкарбовано на віки імена всіх земляків, тих, що загинули па огненних фронтах війни і не повернулися додому. В глибокій печалі схилилися закам’янілі матері, і опустилися па коліна бронзові солдати, затиснувши в руках холодні автомати.
Дорога! Як багато вона може розповісти допитливому серцю, навіяти і радість, і журу, воскресити в пам’яті давні перекази, бувальщини і легенди...
За Богуславом дорога біжить на Медвин, Лисяпку і далі па Звенигородку. Благодатний шевченківський край розгортає перед нами свої рамена, і вузенькі путівці, котрі біжать од траси, як струмки, що витікають із далеких джерел, запрошують нас звернути праворуч або ліворуч і відкрити для себе нове якесь село чи хутірець, невідомо коли і ким закладені у затишнім вибалку.
Край дороги привітні альтанки в шумі дерев, із криницями, іцо так і просять зупинитися, відпочити, помріяти під тихий шелест листу, напитися цілющої води з живого джерела.
День розпрозорився. Сонце стоїть у зеніті. Ми зупиняємося коло однієї з придорожніх альтанок, забачивши біля неї криницю з журавлем, щоб панитися води. Там відпочиває на лавці літній чоловік, певно, колишній солдат, бо на протезі. Одну погу підібгав у коліні, друга, залізна,— впирається в землю, ніби третії! стовпець, що тримає на собі виструганий обапіл. На вицвілому піджаку фронтовика орденські колодочки.
Вітаємося з сивим ветераном і для годиться просимо дозволу напитись.
— Пийте, будь ласка! Для того й криниця...
Відерце припасоване на дерев'яній ключиці журавля. На цямрині па гачку висить кухлик. Вода блищить — усього за два-три метри, і в глибині криниці — осінні тихі небеса. Аж жаль дотиком цебра порушувати оту картину.
Вода холодна, смачна. Чи не тому, що настояна на соках, які виброджують у корінні верб і тополь. Оточивши півколом альтанку, праворуч криниці росте горобина, а зліва, зовсім коло зрубу, у пишному намисті стигне червона калина.
«Люди, що створили цю живу красу, мабуть, у душі поети»,— подумав я, оглядаючи все навколо, вбираючи в душу кетяги горобини й калини, і жовтизну осені, що вже бризнула на тополі, і сиву зажурену красу верб.
Мовчазний чоловік сидить без кашкета, задумливий, видно, стомився дальньою мандрівкою.
— Ви куди прямуєте? Може, нам по дорозі? То сідайте, підвеземо,— запрошую до машини, але він похитав головою і відповів:
— Ні, дякую. Я нікуди не йду. Живу поблизу... А це навідався до криниці.
У голосі його тиха зажура і стриманість. В очах можна прочитати невимовний біль і скорботу.
І я не поспішаю до машини, сідаю поруч, бо неясний ще мені самому здогад ворухнувся в душі, і бажання довідатись про ще одну долю людську тримало коло цього сивоголового зраненого чоловіка. Адже все менше і менше залишається бувалих воїнів. Відходять тихо і непомітно і часом забирають з собою великі таємниці людської звитяги і горя. Мабуть, і цей чоловік звідав багато. Хто він і звідки? Де втратив погу? Па правій щоці вузлуватий шрам. Голова аж біла... Напевне, давно засіялась снігом від пережитого горя.
Над нами шелестить городина, рясно заквітчала рожевими китицями тугих, як намисто, ягід. Вона вища за калину і вільно звела до сонця свої зелені руки, ніби купається в голубому потоці повітря. Калина низькоросла, але пишна, задивилась у глибінь криниці. Важкі кетяги ще не дозріли, але вже червоні, доторкнись — так і бризнуть земною кров’ю.
— Хго ж це додумався викопати отут криницю й отак посадити поруч, горобину і калину? — кажу ніби сам до себе.
— Люди... Як підказало їм серце,— тихо мовив інвалід.— Кожна людина повинна залишити по собі якийсь слід. Хто піспю створить чи намалює картину, хто зведе дім або посадить дерево, хто викопає криницю. Важко кидати землю, не залишивши на ній доброго сліду.
— Таки правда,— погоджуюсь.— Але той, хто створив на природі таку картину, заслуговує па особливу подяку від людей. Добре серце в того чоловіка...
— Може, й так. А може, для нього то перша і остання пісня,— мовив загадково.— Хто на що здатеп...
— А ви, мабуть, любите це місце? — не зводжу очей зі свого співрозмовника.
— Як вам сказати. Не те що люблю. Дороге воно для мене... Бо мав ось тут навіки закрити очі свої, а бач, і досі живу...
Я мовчу. Щось нерозгадане поступово зблизило нас. Може, сприяв цьому журливий шепіт калини і горобини, осінній смуток, що линув з впсокого блакитного неба, далеке курликання журавлів, що тяглися у вирій...
Поволі ми розговорились. І розкрився переді мною сивий чоловік, повідавши дивну історію-бувальщину, схожу на легенду.
Зима того року була сніжна і люта. Від морозів тріщали дерева і замерзали до дна невеликі річки. Та не могли пі сніги, пі морози зупинити наступального пориву радянських солдатів, які вже перейшли Дніпро і гнали ворога далі па захід.