В лютому наші воїни схрестили мечі з гітлерівцями ось на цих полях шевченківського краю поблизу Корсуня, Сміли, Городища і Звеннгородки. Сміливим ударом танкових бригад два фронти прорвали ворожу оборону і, охопивши залізним обручем понад двадцять ворожих дивізій, з’єдналися на тому місці, де зараз височить пам’ятник із гранітних стріл.
Погода казилася. Після лютих морозів раптом повіяло південним вітром, настала така теплінь, що потекли сніги ручаями. Це тривало кілька днів, а потім знову прилетів сіверко, приніс страшні заметілі.
— ...Нелегко довелося нам у ту пору. Зібравши остапні сп- ли, німецькі дивізії вирішили будь-що прорвати кільце оточення, пробиваючись у південному напрямі на ІНполу і Звенигородку. І хоч важко було нам, дуже важко, та я радів від щастя битви. Нещодавно знову став у стрій, і послали мене в частину, яка воювала в моїх рідних краях. Був я за старшого сержанта і командував взводом автоматників. А солдатами в тому взводі були і росіяни, і українці, і грузини, і вірмени, і башкири, і молдавани.
У хвилини затишшя зберемося десь у натопленій селянській хаті, і почнеться щира розмова, і розповіла кожен про своє любе ти миле. Грузини про рідні гори оповідають, про Куру і Терек, сибіряки — про тайгу несходиму, молдавани — про Дністер, за яким лежить їхня земля, куди вже. здається, рукою податп. А ще була в нашому взводі медсестра Катруся. Білява, голубоока, ніби серед льону її знайшла мати. Родом вона з-під Рязані, землячка самого Сергія Єсеніна. Дуже вона любила його читати нам. 1 ми, бувало, слухаємо, занімівши від подиву. До чого ж вопа гарно читала ссенінські вірші...
Тихо розповідає солдат, ще тихше шепоче горобина й калина.
І бачив я в тісній селянській хаті солдатів, що зібрались до гурту навколо білявої дівчини у вицвілій гімнастерці, яка читає їм вірші свого прославленого земляка. Освітлене каганчиком обличчя Катерини аж пашить, пе так від вогню, як від великого хвилювання. І очі палають голубим вогнем.
Гой ты, Русь моя родная, Хаты — в ризах образа... Не видать конца и края — Только синь сосет глаза.
— Як вона зворушливо читала! Жоден актор не міг зрівнятися з нею у сердечності, щирості і проникливості. А може, мені то так здавалося, бо серед жорстокостей війни ніжні слова поета бальзамом лягали на душу. Після ніжних і душевних віршів сестра раптом переходила па інші, що звучали мов бойовий поклик. Навіть і досі я дещо пам’ятаю...
І він прочитав хрипло, бо сльози душили горло:
Солдаты, солдаты, солдаты — Сверкающий бич над смерчом. Кто хочет свободы и братства, Тому умирать нипочем...
Верьте, победа за нами!
Новый берег недалек.
Волны белыми когтями
Золотой скребут песок...
Ратью смуглой, ратью дружной
Мы идем сплотить весь мир. Мы идем, и пылью вьюжной Тает облако горилл.
Мы идем, а там, за чащей, Сквозь белесость и туман Наш небесный барабанщик Лупит в солнце-барабан.
А потім ще:
Разметем все тучи, Все дороги взмесим. Еубенцом мы землю К радуге привесим...
І обірвав так само несподівано, як і почав читати. І лише по довгій мовчанці додав:
— Ці вірші ніби були написані про пас. Признаюсь, я навіть не підозрював, що їх написав Єсеніп. Мені чомусь здавалося, що він лише сентиментальний лірик... /X тут такий вогонь у пристрасних рядках вірша...
До війни Катерина вчилася у Рязанському педагогічному інституті, та з другого курсу пішла в медсестри. Ми з нею були ніби колеги, бо я так само з третього курсу, тільки Уманського педінституту, пішов на фронт. І ось, пройшовши крізь пекло Сталінграда, крізь криваві бої під Харковом, де я був тяжко поранений, знову став у стрііі і радів з того, що разом зі своїми побратимами б'юся за визволення мого рідного краю...
Одного вечора засиділись ми в натопленій селянській хаті. Надворі біснувалася завірюха, сніг кушпелив такий, що іі світу білого не видно. Ніби сказилася ніч. Ну, нехай собі! В таку негоду німці й носа не висупуть з окопів.
Аж воно, бач, ні. Зібрали гітлерівці всі сили в один кулак і, користуючись негодою, вирішили контратакувати наші позиції, пробитися з оточення до своїх.
Раптова тривога підняла всіх па ноги. В одну мить кинулись за село, де в непроглядній каламуті вже велп бій паші передові дозори.
Ми підоспіли вчаспо. Залягли в снігах, поливаючи з автоматів гітлерівців, що відчайдушно рвалися вперед. А невдовзі вдарили міномети, озвались гармати, і, судячи з того гулу, можна було здогадатися, що центр прориву припадає саме па те село, в якому ми тримали оборону.
Вже іі сіріти почало, сніг ніби трохи стишився, але бій розгорівся ще з більшою силою. Важко нам було, а підмога но приходила. Коли б же тільки ворожі піхотинці вели з нами бій, то ще півбіди, а то й міномети гатять — аж земля двигтить...