А далі я вже й не пам'ятаю, що зчинилося, бо світ потьмарився мені, упав я па сніг, ведучи своїх хлопців в контратаку. Не знаю, скільки часу минуло, опритомнів я. Тягне мене дівчина по снігу й говорить щось втішливе. Впізнав по голосу медсестру нашу Катрусю. А в мене ліва нога геть посічена проклятим німецьким залізом до самого коліна і ще безліч осколків уп’ялися в тіло, немов ті оси... Втрачаю останні сили. Прошу Катрусю:
«Залиш мене. Все одно кінець. Жаль тільки, що не дійшов до села свого...»
А вона не слухає, тягне. Потім скинула з себе шинелю, поклала мене на неї і потягла по снігу, немов па сапчатах.
«Ось уже недалечко до того ярка, а там пе дістануть пас ворожі кулі. Я перев’яжу вас, товаришу сержант, і житимете ви, а що без ноги, то така вже доля солдатська. Ця клята війна...»
Дотягла вона мене в якийсь видолинок. Перев’язала рани. Від болю знепритомнів... А до того ще й спрага мучить. Стала вона згрібати свіжий сніг у гарячі долоні, зігрівала своїм подихом і напувала мене отою водою.
Аж тут знову вдарили німецькі міномети. Важкий спаряд вибухнув поруч, другий, третій... Здригнулася земля, і почорніли раптом сніги. І знову тиша. Зловісна якась. 1 Катя мовчить. Гукаю я її. Не відповідає. Силкуюсь звести голову. Де ж ти, моя рятувальнице?.. Аж бачу, лежить недалеко... Па руках підповз я до неї. Лежить вона, розкинувши руки, очима — в березневе небо, голубе і захмарене, таке ж, як її очі... Лежить і вже пічого не бачить. Тільки червона цівочка па грудях заливає гімнастерку... Ой горе, коли б на пій була шинеля, може б, пе добрався отой проклятий німецький осколок до її серця...
Що мені робити! Не плачу, а вию. Краще б я скопав серед цих снігів, па рідному полі поблизу свого села, аніж згасла вона, ніжна ромашка...
І знов потьмарився мені світ шаленим гуркотом, важким темним громаддям обрушилися па мене небеса.
Пе бачив я і не чув. як вихопилися із-за пагорба наші танки, як пішлп в атаку, вогняними стрілами прошиваючи ворогів. Йшли ті па повний зріст, чорні, зарослі бородами, неначе ті дияволи, що вирвались із пекла. Ні, не вирвались! Паші танкісти давили їх гусеницями, сікли вогпем. І чорним ворожим трупом вкривалася земля від Корсуия до Звепигородки.
Отямився я лише в госпіталі. А де сестра, яка мепе врятувала? Все на щось сподівався! Але чуда не сталося... Один поранений солдат з мого-такп взводу, котрий потрапив до госпіталю, пізніше розповів, що поховали наших хлопців в одній братській могилі. Двадцять чотири хлопці солдати і одна дівчина...
Пекучі сльози полилися мені з очей. Лежу на подушці, і вчувається мені її голос:
Край любимый! Сердцу снятся Скирды солнца в водах лонных. Я хотел бы затеряться В зеленях твоих стозвопных.
Все встречаю, все приемлю, Рад и счастлив душу вынуть. Я пришел на эту землю, Чтоб скорей ее покинуть...
...Півроку пролежав я в госпіталі. А потім списали мене по чистій. Повернувся додому, хоч на землі ще і клекотіла війна і багато полягло нашого брата на шляху до Берліна.
Відшукав могилу своїх однополчан, у ній спала вічним спом і Катруся, моя рятівниця, якій так і не судилося стати вчителькою. Пізніше, коли ставили па могилі гранітний обеліск, викарбували на камені і її ім’я: «Катерина Соловцова, 1921 року народження».
Та хіба па цьому закінчується життя людини? Пі! А в дівчини ж, мабуть, і рідні були, батько, мати, а може, і наречений. Таку красуню мусив хтось любити... То хай знають про її смерть і де поховано Катрусю.
Написав я листа па Рязапшину, в редакцію обласної газети, просив добрих людей розшукати родичів Катерини Соловцової. А незабаром і відповідь надійшла. Спочатку з редакції, а потім лист од матері Катрусі. В тому листі всі слова розплпвлися від пекучих материнських сліз...
...Коли мене облягала невимовна скорбота, вирушав я зі свого села сюди, па те місце, де був поранений, де загинула моя рятівниця. І надумався я позначити якось цю місцину. Спочатку посадив верби і осокори, а згодом у цьому вибалку викопав криницю. Вода тут неглибоко, самі, мабуть, побачили. Глянеш униз — майже поруч із цямринами сяє. Тож і забило джерело, за нуртувала Катруспна криниця...
Одного разу, навесні, саме напередодні Дня Перемоги, приїхала у паш край з Рязашцинп мати Катрусі, старенька, згорблена і сива. Одна вона на світі залишилась... Чоловік загинув ще в сорок першому під Москвою, син — під Сталінградом. А ще розповідала мати, що був у Каті наречений, та забрала проклята війна. Десь аж на Віслі наклав він головою. Ось так і розпарувала наречених смерть.
Згорьовапа, осиротіла мати привезла з собою пригорщ рязанської землі і маленьке деревце горобини. 1 посадили ми ту рябинушку коло Катрусиної криниці. Бачите, яка виросла красуня. Навесні цвіте вона білим цнотливим квітом, а восени стигне червоними ягодами, ніби журиться за своєю землячкою.
Щоб не пломеніти горобині самотою, посадив я поблизу неї нашу українську калину. Так і шумлять вони під одним иебом у парі, червоними кетягами вбираючись восени, ніби на сумне весілля.