За вісім років перебування в Дікемарку я доробився до деяких привілеїв. Одним з них було те, що я здебільшого міг чинити, що мені забагнеться, лиш би вчасно з’являвся до трапези. Навіть вечорами, коли для всіх наставав обов’язковий відбій до сну, мені дозволяли сидіти в підвалі й займатися своїми справами. Але того вечора мене не цікавили ні діаманти, ані парфуми.
Я відімкнув у котельні двері надвір і вийшов у пітьму. Дуже незвично було бігти, я не бігав, скільки себе пам’ятаю. А тепер ось гнав між деревами в гайку. Цього разу обрав іншу дорогу, зробив величезний гак навколо всіх будівель і вийшов до Дагалі з лісу, вище від корпусу. Сів на узліссі, оглядаючи чотирикутну будівлю, єдину не в югенд-стилі, неймовірно бридку, схожу на камінне громаддя на узвишші, — навіть оком ніде зачепитися, не те, що милуватися. Годинника я не мав, тож не знаю, скільки часу так просидів, не менше, як пів години; потім встав, перебіг відкриту галявину до входу в підвал, збоку будівлі. Руки трохи тремтіли, коли вставляв ключ у замок. Чи підійде? Ключ легко повернувся. Я відчинив двері, швидко шаснув досередини, замок за мною з тихим клацанням замкнувся. З внутрішньої кишені я вийняв ліхтарика, освітив навколо. Нічого, просто котельня. Через єдині двері я увійшов у довгий коридор, який тягнувся вздовж усієї зовнішньої стіни будинку. Стеля тут була така низька, що я не міг випростатися на повний зріст. Праворуч помітив двері до приміщення з нормальною стелею.
Ящики. Ось де вони. Я підійшов ближче, на боках — якісь написи. «Ратуша» — написано на одному. Я переходив від ящика до ящика. «Військовий музей», «Церкви», «Амальдус Нільсен», читав я. Боже милий! Амальдус Нільсен? Митець з Сьорланна. Це картини? Серце аж підстрибнуло, коли я підійшов до ящика з написом «Едвард Мунк». Я довго стояв, опершись обома руками на ящик. Аж дихати не міг від хвилювання. Картини Мунка тут, у Дікемарку? Це якийсь сюр, уявляти, що вони прийшли сюди, до мене! Ящики були забиті цвяхами, але ж я зумію їх повідчиняти! Я знайшов іще ящики з іменем Мунка. Невже тут усе його зібрання? Господи, Боже мій, неймовірно!
* * *Наступного вечора я знову подався до Дагалі. Цього разу прихопив з собою інструменти. На щастя, цвяхів набили небагато, однак часу витратив чимало: пильнував, щоб не подряпати деревини й не викривити цвяхів, аби потім запхати їх на місце.
