На огляд усіх ящиків, підписаних іменем Мунка, я витратив цілий тиждень, щовечора прокрадаючись до підвалу в Дагалі. Вони були вщерть заповнені картинами, але тієї, що я шукав, не було. Ти довідаєшся про те, чого ніхто не знає, сказав мені Мунк, коли ми 1935 року випадково зустрілися в Гранд Кафе. Можливо, я єдиний знав про ту картину? Від цієї думки я зрадів і навіть трохи розхвилювався.
Я так розумів, що картина, про яку він мені розповів, зберігалася у нього вдома, на Екелі. Але тепер, рік після його смерті, усе звідти забрали? Навіщо? Війна, здогадався я. Напевно, місцева влада тривожилася, що картини можуть загинути під час бомбування Осло. Або ж боялася, що їх вивезуть німці.
Підвал добре надавався для зберігання полотен: товсті мури, сухо, прохолодно, без перепадів температур. І кому спаде на думку, що такі неймовірні цінності хтось ховатиме в божевільні?
Я важко опустився на підлогу, втомлений відкриванням ящиків, бо ж не звик до фізичної праці. Що іще сказав тоді Мунк про картину?
Пам’ять віднесла мене до столика в кав’ярні Ґранд Кафе зимного жовтневого дня дев’ять років тому, за тиждень до мого двадцятого дня народження.
— Картина називається «Сумнів». Коли я її закінчив, усі сумніви розвіялися, — сказав тоді Мунк. — Я вважав її досконалою, і відтоді більше ніколи не сумнівався, — голосно засміявся він.
— І все ж назвав її «Сумнівом»?
— То чоловік на картині сумнівається.
— Головний мотив — чоловік?
— Так, це — я. І жінка. Жінка, яку я кохав, тулиться до моєї спини. — Мунк коротко засміявся. — Не дивися так перестрашено! Там немає нічого непристойного. Я лежу на боці, а вона тісно тулиться до моєї спини, її тіло зливається з моїм. Та я надто довго сумнівався, а коли перестав сумніватися, жінка зникла.
— Ніколи не чув про цю картину.
— Її ніхто не бачив, — відповів Мунк.
— Чому?
— Я її заховав. Не міг стерпіти думки, що хтось чужий зазирне в цю мить мого життя.
— Але де… де… — почав я і замовк, не хотів видатися надто цікавим і неввічливим.
— Де вона захована? Позад мене, — сказав Мунк і додав: — У пеклі…
І голосно зареготав, ніби власні слова неймовірно його розсмішили.
